Ці слова вдарили Остапа, мов холодний вітер. Він відчув, що за її рішучістю криється біль, але не наважився копати глибше, боячись зруйнувати їхню гармонію. Вони познайомилися два роки тому в маленькій кав’ярні біля Домініканського собору. Остап, тоді аспірант, випадково зачепив її ліктем, розливши каву. Марта, студентка філології, лише усміхнулася, і той момент став початком їхньої історії.
Її щирість і розум одразу зачарували його. Вона була не схожа на інших — яскрава, незалежна, з іскрою в очах, яка притягувала всіх навколо. Остап, хоч і звик до уваги жінок, відчув, що ця дівчина особлива. Але вже тоді він помітив, що вона тримає всіх на відстані, ніби захищаючи свій внутрішній світ від чужих поглядів.
Остап виріс у заможній родині з Чернівців. Його батько, Роман, володів мережею ресторанів у Буковині, і хлопець з дитинства звик, що люди бачать у ньому лише багатство. Дівчата, з якими він зустрічався, швидко змінювалися, щойно дізнавалися про його статки. «Хочу в Карпати на вихідні», «купи мені новий телефон», «а давай у той дорогий клуб» — ці слова звучали постійно. Остап міг собі це дозволити, але його дратувало, що його сприймають як гаманець.
Він прагнув незалежності, тому ще студентом почав працювати в батьковій компанії, але не на високій посаді, а з низів, щоб довести свою цінність. Грошей йому вистачало, та кожна нова знайома, що полювала на його багатство, лише погіршувала його віру в людей. Рік перед зустріччю з Мартою він уникав серйозних стосунків, розчарований у жіночій щирості. Але Марта зламала його стереотипи.
На тій вечірці в кав’ярні вона пожартувала про каву, яку він пролив, і не попросила нічого, крім ще однієї чашки. Наступного дня вони гуляли біля Високого Замку, їли морозиво й говорили про все — від літератури до мрій. Марта зізналася, що обожнює осінь: «Це час, коли повітря пахне листям і яблуками, коли ще тепло, але вже не жарко. Осінь — вона жива». Остап слухав і розумів, що ця дівчина не схожа на тих, кого він знав.
Її мрійливість і сила притягували, але він помітив і дещо дивне: Марта не мала близьких друзів і не розповідала про родину. Її життя здавалося ідеальним, але водночас загадковим, ніби пазл, який він ще не склав. Вона була для нього таємницею, яку він хотів розгадати, але не знав, із чого почати.
Марта жила в орендованій квартирі біля університету й навчалася на філолога. Вона йшла на червоний диплом, а вечорами підробляла перекладами з англійської та румунської. Її стиль вражав: прості речі вона носила з такою грацією, що виглядала елегантно й дорого. Доглянуте волосся, легкий макіяж і кілька срібних прикрас створювали образ упевненої дівчини. Але за цією впевненістю ховалася історія, яку вона ретельно приховувала.
Одного вечора, гостюючи в Чернівцях у батьків Остапа, його мати, Олена Василівна, запитала:
— Марто, розкажи про своїх рідних. Хто тебе виховав?
Вона спокійно відповіла:
— Мене ростила тітка Ганна. Мама померла, коли мені було п’ять, а про батька я нічого не знаю. Тітка працює прибиральницею в селі під Хмельницьким. Більше нема про що розповідати.
Олена не зупинилася:
— А як ти вступила до університету? Хтось допомагав?
— Ні, — відрізала Марта. — Усе сама. Вчилася ночами, брала призові місця на олімпіадах, здала ЗНО на високі бали. Поступила на бюджет, бо платити за мене не було кому. Працювала, щоб вижити.