Олена здивовано кивнула:
— Ти дуже сильна. Не кожен так зможе.
— Я просто хотіла кращого життя, — додала Марта, відводячи погляд.
Остап пишався нею, але відчував, що вона щось недоговорює. Олена ж, попри зовнішню доброзичливість, запідозрила, що за цією історією стоїть більше. Їй не подобалася холодна розважливість Марти, і вона вирішила дізнатися правду.
— Остапе, — сказала вона пізніше, коли Марта пішла, — нам треба запросити тітку Ганну на весілля. І з’ясувати, що між ними сталося. Це не просто сварка, тут щось глибше.
Остап вагався, але мати наполягла:
— Якщо вона стане твоєю дружиною, ми маємо знати, хто вона. Я поїду до її тітки.
— Мамо, це далеко, — спробував він відговорити.
— Мене це не зупинить, — відрізала Олена.
Наступного дня Остап із матір’ю вирушили до села під Хмельницьким. Дорога зайняла майже десять годин, але Олена була рішуче налаштована. Тим часом Марта, залишившись у квартирі, налила собі келих вина й усміхнулася. Її план працював: Остап був її шансом на нове життя — без бідності й обмежень. Вона втомилася грати роль ніжної нареченої, але знала, що відступати не можна. Її мета — увійти в багату сім’ю, отримати місце в компанії Романа й одного дня перевершити Остапа.
Машина зупинилася біля старого будинку, пофарбованого в зелений колір. Подвір’я було доглянутим: квіти, грядки, кілька кущів троянд. На ганок вийшла Ганна — втомлена жінка з добрими очима.
— Доброго дня! Ви до кого? — здивовано запитала вона.
— Я Остап, наречений Марти, — відповів хлопець. — А це моя мама, Олена. Ми приїхали поговорити.
Ганна зблідла:
— З Мартою щось сталося?
— Ні, усе добре, — заспокоїла Олена. — Ми хочемо знати, чому ви не спілкуєтеся.
Ганна запросила їх до хати. Всередині було чисто, хоч меблі старі, а ремонт давно не робився. Вона поставила чайник і почала:
— Я ростила Марту з п’яти років. Її мама, моя сестра, померла, а батько зник ще до її народження. Я працювала прибиральницею, грошей ледь вистачало. Марта була розумною, я платила за репетиторів, брала кредити, продала обручку, щоб купити їй ноутбук. Але їй завжди було мало. Вона соромилася мене, казала, що я бідна й нічого не досягла.
Остап слухав, відчуваючи, як у грудях росте ком. Ганна зітхнула:
— Коли вона поїхала до Львова на навчання, то обірвала зі мною зв’язок. Іноді просила грошей, і я надсилала. Три роки тому сказала, що я їй не потрібна. Але я все одно її люблю.
Олена й Остап переглянулися, розуміючи, що Марта — не та, за кого себе видає.
— Вона досі бере у вас гроші? — здивовано запитала Олена.
— Так, щомісяця половину моєї зарплати, — тихо зізналася Ганна. — Я живу на городі, тримаю курей, продаю яйця. Але Марті не відмовляю — вона моя єдина рідня.
Остап дістав гаманець і простягнув Ганні кілька тисяч гривень:
— Це від Марти. Більше нічого їй не надсилайте. Живіть для себе.
Ганна розплакалася, дякуючи зі сльозами. Дорогою додому Остап мовчав, обдумуючи почуте. Його світ руйнувався. Повернувшись до Львова, він застав Марту за накритим столом — запечена риба й овочі, нібито приготовані нею. Але в смітнику він побачив коробку з ресторану.
— Знову замовляла? — холодно запитав він.
— Не встигла приготувати, — зніяковіла Марта. — Це вперше, я завжди стараюся для тебе.
— А для кого ти стараєшся на гроші Ганни? — його голос різав, як ніж.
Вона зблідла:
— Хто тобі це сказав? Це брехня!
— Я був у неї. Знаю все. Як ти можеш так ставитися до людини, яка тебе виростила?
Марта вибухнула:
— А що вона мені дала? Життя в злиднях? Насмішки через старий одяг? Вона винна мені за все! Я сама себе зробила, Остапе. Ти цього не зрозумієш — у тебе завжди все було!
— Вона тебе любила, — відрізав він. — А ти її використала. Нам не по дорозі.
Марта стенула плечима:
— Знайду іншого.
Остап скасував весілля й занурився в роботу. Але тієї ночі йому наснився дивний сон: він стояв із Мартою в костелі Святого Юра, де горіли свічки, а organ грав урочисту мелодію. Марта в білій сукні сяяла, але під подолом щось ворушилося. Гості шепотілися, а він, не витримавши, зазирнув під сукню й побачив гору ресторанних чеків — докази її обману.
У сні Марта холодно усміхнулася:
— Ти мені винен, дурнику!