Та ліс виявився підступним. Через кілька годин блукань Богдан зрозумів, що заблукав. Сніг ставав дедалі глибшим, а дерева — густішими. Компас крутився, ніби знущаючись, а телефон давно втратив сигнал. Холод пронизував до кісток, і чоловік відчув, як паніка стискає груди. Найгірше сталося, коли він почув протяжний вовчий виття — десь неподалік гуляла зграя. Незабаром вовки з’явилися: їхні очі блищали в сутінках, а тихе гарчання змусило Богдана затамувати подих. У нього був лише маленький ніж, яким він навряд чи міг захиститися.
Він притулився до сосни, міцніше стискаючи руків’я ножа, коли раптом пролунав гучний постріл. Вовки здригнулися, а за першим пострілом прогримів другий. Зграя розбіглася, лишивши Богдана одного. Тремтячи від страху, він ще не встиг оговтатися, як із-за дерев вийшов чоловік у теплій куртці й з рушницею в руках. Це був Тарас, місцевий лісник, який того дня обходив свої угіддя й помітив хаотичні сліди на снігу.
«Тобі пощастило, що я був поруч», — сказав Тарас, простягаючи руку, щоб допомогти Богданові встати. Той, ще блідий від пережитого, лише кивнув і пробурмотів слова подяки. Лісник провів його до своєї хатини, де нагодував гарячим борщем і дав теплий одяг. Так почалася їхня дружба. Богдан, повернувшись до Тернополя, не забув про свого рятівника: подарував йому новий квадроцикл і запросив у гості. А тепер Тарас стояв у львівському ресторані, чекаючи на весілля друга, і не здогадувався, яка таємниця чекає на нього попереду.
Ресторан у центрі Львова вражав своєю величчю: високі стелі, оздоблені ліпниною, кришталеві люстри, що виблискували в м’якому світлі, і столи, заставлені вишуканими стравами. Остап, який усе життя провів у скромній хатині серед лісів, роззирався довкола з широко розплющеними очима. «Тату, це як у казці!» — вигукнув він, тягнучи Тараса за рукав. Лісник усміхнувся, але всередині відчував себе ніяково. Гучна музика й метушня гостей різко контрастували з тишею лісу, до якої він звик.
Вони сіли за столик у кутку, подалі від галасливого натовпу. Офіціанти сновигали з тацями шампанського, а гості весело гомоніли, чекаючи на появу молодят. Тарас замовив синові склянку морсу й собі трав’яний чай, намагаючись розслабитися. Час минав, і напруга в залі наростала — Богдан із нареченою затримувалися. Остап уже почав нудьгувати, коли раптом музика стихла, і на сцену вийшов Богдан, сяючи від щастя. Поруч із ним ішла його наречена — струнка дівчина в білій сукні, з ніжною усмішкою на обличчі.
Тарас підвівся, щоб краще роздивитися молодят, і в цю мить прожектор освітив обличчя нареченої. Щось у її рисах здалося йому знайомим. Він зробив кілька кроків уперед, і серце закалатало в грудях. «Невже це вона?» — промайнуло в голові. Наречена була схожа на його колишню дружину Соломію, яку він вважав загиблою в автокатастрофі сім років тому. Остап підбіг до батька й помітив сльози в його очах. «Тату, що сталося? Чому ти плачеш?» — тихо спитав хлопчик.