Тарас глибоко вдихнув і нахилився до сина. «Остапе, це твоя мама», — сказав він, сам не вірячи своїм словам. Хлопчик здивовано витріщився на нього. «Але ж ти казав, що вона померла!» — вигукнув він. Лісник кивнув, відчуваючи, як спогади накотилися хвилею. Сім років тому він жив у Чернівцях, працюючи автомеханіком, і був одружений із Соломією — дівчиною з багатої родини, яка звикла до розкоші. Їхнє кохання було щирим, але її батько, впливовий місцевий бізнесмен, зневажав Тараса й усіляко намагався розлучити їх. А потім сталася подія, яка перевернула його життя.
Тарас познайомився з Соломією на вечірці в Чернівцях. Вона була яскравою, впевненою в собі, із манерами, які видавали її походження з заможної родини. Тарас, простий механік із невеликою зарплатою, одразу зачарував її своєю щирістю й добротою. Їхні стосунки розвивалися стрімко: перші побачення, довгі розмови й плани на спільне майбутнє. Але коли Соломія повідомила батькам про намір вийти за Тараса, її батько, Василь Ковальчук, розлютився. «Ти заслуговуєш на когось кращого, ніж цей бідняк!» — кричав він, але донька стояла на своєму.
Незабаром Соломія завагітніла, і пара вирішила одружитися. Весілля було скромним, без згоди її родини. Народження Остапа стало найщасливішим моментом у житті Тараса, але для Соломії все змінилося. Після пологів вона впала в депресію й віддалилася від чоловіка й сина. «Я не можу так жити, Тарасе. Це не моє», — сказала вона одного дня, дивлячись кудись у порожнечу. Він намагався її підтримати, але марно. Її батько скористався ситуацією, підштовхнувши доньку до розлучення.
Розлучення було болючим. Соломія відмовилася від прав на Остапа, і Тарас забрав сина до себе. Щоб уникнути спогадів, він перебрався на Полісся й став лісником. Час від часу він дзвонив колишній дружині, розповідаючи про сина, але одного дня трубку взяв Василь і холодно повідомив: «Соломія загинула в аварії. Не дзвони більше». Тарас повірив і роками жив із цією думкою, виховуючи Остапа самотужки.
Але тепер, стоячи перед сценою, він зрозумів, що це була брехня. Соломія, жива й здорова, стояла поруч із Богданом. Її очі зустрілися з очима Тараса, і вона здригнулася, відступивши назад. «Тарасе, я все поясню», — пробелькотіла вона, але він уже не слухав. Усе стало ясно: її батько інсценував смерть, щоб назавжди розірвати їхній зв’язок. Богдан, помітивши напругу, підійшов до друга. «Ти її знаєш?» — тихо спитав він. Тарас кивнув, узяв Остапа за руку й пішов до виходу. «Вона мене зрадила, Богдане. І сина нашого теж», — кинув він, не обертаючись. Весілля втратило для нього будь-який сенс.
Тарас із Остапом повернулися додому на Полісся тієї ж ночі. Він не хотів залишатися в Львові ні на хвилину довше. Соломія намагалася його зупинити, благала поговорити, але лісник був невблаганний. «Ти кинула нас, а я вірив, що ти мертва. Цього не пробачити», — сказав він, зачиняючи двері автомобіля. Остап мовчав усю дорогу, лише міцніше стискав руку батька, відчуваючи його біль.