Софія готувалася до весілля з Тарасом. Їй подобалося жартувати над їхніми іменами:
— Ми ж із тобою майже тезки, Тарасе! А коли я вийду за тебе й візьму твоє прізвище, то взагалі станемо однаковими — Софія Шевчук і Тарас Шевчук!
Тарас сміявся, хоча не до кінця розумів її логіку:
— Та я ж хлопець, а ти дівчина. Як це ми тезки?
— Бо Софія — це ніби жіноча версія твого імені, як Олена й Іван, — пояснювала вона, усміхаючись.
Їм обом було по сімнадцять. Вони виросли разом у маленькому селі під Тернополем, де їхні хати стояли через дорогу. Дитяча дружба плавно переросла в перше кохання, чисте й щире. Софія вірила, що вони створені одне для одного, а Тарас клявся, що ніколи її не покине. Усе здавалося таким простим і світлим, ніби життя — це казка, яку вони пишуть удвох.
Та інколи Софія задумувалася: «А що буде після весілля? Де ми житимемо?» Їй хотілося свого куточка, але Тарас наполягав:
— Звісно, у моїй хаті. Я ж не покину маму саму.
— У тій маленькій хатині на двох із твоєю мамою? — перепитувала вона, але швидко відганяла ці думки. Вони ще були дітьми, хоч і мріяли про доросле життя. Батьки Софії — Ігор і Марта — обожнювали Тараса. Він часто залишався в них ночувати, допомагав по господарству.
— Та він нам як рідний син, — казала Марта, а Софія лише всміхалася. Її світ був сповнений рожевих мрій. Вона не думала про те, де братимуть гроші, як роститимуть дітей чи хто їх одягатиме. Усе здавалося само собою зрозумілим — батьки допоможуть, як завжди. Але в Ігоря з Мартою були інші плани. Вони чекали, коли дочці виповниться вісімнадцять, щоб відкрити їй очі на майбутнє. Тарасові ж уже стукнуло вісімнадцять два місяці тому, і він нетерпляче підганяв Софію до РАЦСу.
— Як тільки тобі буде вісімнадцять, одразу подаємо заяву, — казав він, сяючи від щастя.