День народження Софії настав у теплу вересневу суботу. Гостей зібралося повно — родичі, друзі, сусіди. Тарас був у центрі уваги, жартував, випивав із хлопцями. Коли свято закінчилося, Ігор сам відвіз його додому — не хотів, щоб парубок у нетверезому стані блукав селом. Софія, втомлена, але щаслива, ще прибирала зі столу, коли мама покликала її до татового кабінету. Ігор уже повернувся й чекав там із серйозним виразом обличчя.
— Донечко, ти вже зовсім доросла, — почала Марта, ніжно обіймаючи її. — Ми з татом хочемо зробити тобі подарунок. Справжній подарунок.
— Що, ці сережки з діамантами — не справжні? — здивувалася Софія, торкаючись прикрас, які їй подарували зранку.
— Та ні, люба, діаманти справжні, — усміхнулася мама. — Але є дещо цінніше за прикраси. Ти — наш найбільший скарб, і ми хочемо дати тобі гідне майбутнє.
Софія здивовано кліпнула:
— Яке майбутнє?
Марта витягла з шухляди товсту теку з документами. Софія подумала, що це, мабуть, частка в татовому агробізнесі. «От і добре, — промайнуло в голові, — ми з Тарасом будемо жити без турбот». Але слова мами зруйнували її мрії:
— Ми пропонуємо тобі вийти заміж.
— Але ж я і так виходжу за Тараса! Завтра підемо подавати заяву, — радісно вигукнула Софія.
Ігор насупився:
— Доню, Тарас тобі не пара. Ти уявляєш, яке життя на тебе чекає? У тій тісній хаті з його матір’ю, без грошей, без перспективи?
— Я люблю його! — запротестувала Софія.
— А він тебе? — різко спитала Марта. — Поки тато відвозив його додому, Тарас продав тебе за новенький тракторець. Я пропонувала машину, але він узяв трактор і погодився з тобою не бачитися.
— Неправда! Ви брешете! — крикнула Софія й вибігла з кабінету. На дворі вже стемніло. Вона стояла на ганку, тремтячи від сліз і холоду. Їй хотілося помчати до Тараса, але як дістатися до села вночі? Вона простояла там до світанку, сподіваючись, що це лише жахливий сон.