Наступного дня Софія пішла на їхнє з Тарасом місце — стару автобусну зупинку біля лісу, де вони домовилися зустрітися перед походом до РАЦСу. Його не було. Вона чекала годину, дві, три — прислухалася до шуму вітру й далеких тракторів. «Може, щось сталося?» — думала вона, але в глибині душі знала: батько не збрехав. Тарас її зрадив. До вечора вона простояла там, поки ноги не заніміли, а потім повернулася додому.
Сівши навпроти матері, Софія холодно сказала:
— Гаразд, що там у вас за пропозиція?
Її голос був твердим, ніби за одну ніч вона подорослішала на десять років. Марта зітхнула:
— От і добре. Нехай Тарас залишиться твоїм дитячим спогадом. А тепер почнеться справжнє життя.
Вона дістала теку й поклала перед Софією фотографію. На ній був літній чоловік із сивою бородою — Василь Ковальчук, партнер Ігоря по бізнесу, вдівець із величезними статками. Йому було за шістдесят, і два роки тому, на шістнадцятилітті Софії, він закохався в неї з першого погляду. Вона його не пам’ятала — тоді гості зливалися в суцільний гомінкий натовп.
— Я згодна, — тихо сказала Софія, навіть не роздумуючи.
Марта простягла їй авіаквитки:
— Завтра летиш до нього в Італію. Він усе оплатив.
Весілля відбулося в Тоскані, серед виноградників і старовинних вілл. Усе було як у кіно, але перша шлюбна ніч так і не настала — Василь не зміг. Та Софії було байдуже. Вона отримала розкішне життя: будинок у Європі, дорогі сукні, подорожі. Чоловік лише гладив її руку своєю старечою долонею й називав своєю принцесою. Минуло три роки. Одного дня справи привели їх назад в Україну, до Києва. Софія блукала величезним особняком і раптом відчула, як тоскно їй без тих простих днів із Тарасом. «Цікаво, що з тим тракторцем? Продав чи пропив?» — думала вона, сміючись над собою.
Тоді вона сіла в машину й поїхала в село — дізнатися правду.
Блок 4 (приблизно 400 слів)
У дворі Тарасової хати якийсь хлопець копирсався біля старого мотоцикла. Софія була тут лише раз, ще малою, тож не пам’ятала ні номера хати, ні вигляду подвір’я.
— Не підкажете, де Тарас Шевчук? — почала вона, але не договорила.
Хлопець обернувся — це був він. Вони завмерли, дивлячись одне на одного. Першим заговорив Тарас, із насмішкою:
— Ну як воно — спати зі старим дідом?
— Огидно, — чесно відповіла Софія. — Але, на щастя, він неспроможний. А як тобі твій тракторець, за який ти мене продав?
Тарас спохмурнів:
— Продав? Та про що ти? Я сам купив цей мотоцикл рік тому. Твій батько наказав своїм людям мене відлупцювати. Два місяці в лікарні пролежав. А коли вийшов, ти вже була заміжня.
— Я тобі не вірю! — крикнула Софія, сіла в машину й рвонула геть.
Через місяць, повернувшись із подорожі до Греції з чоловіком, вона відчула себе погано. Лихоманка скосила її за кілька днів. Її поховали на Байковому кладовищі в Києві — там у Василя було родинне місце. Батьки Софії не могли повірити в те, що сталося. Марта звинувачувала себе: це вона віддала доньку старому, який не вберіг її. Ігор ходив кладовищем, озираючись, ніби сподівався, що Софія зараз вискочить із-за пам’ятника й усміхнеться.
На дев’ятий день Василь, спираючись на ціпок, підійшов до могили. Він цілував фотографію дружини, шепочучи її ім’я, коли раптом помітив щось блискуче серед квітів. Це був хрестик, який він сам надів на Софію перед похороном. Серце старика закалатало. «Вона його загубила, коли вибиралася», — подумав він, але нікому не сказав. Тихо сховав хрестик у кишеню й прошепотів:
— Будь щаслива, моя дівчинко, де б ти не була.
Повернувшись додому, Василь помітив, що з сейфа зникла картка з доступом до криптовалюти. Він усміхнувся: «Софія не пропаде». Мудрий старий знав більше, ніж усі, хто оплакував її того дня. А десь далеко, у новому житті, Софія починала все спочатку — із грішми й без тіні минулого.