Віталій ступив на перон рідного міста Надвірна після довгих місяців у шпиталі. Він мріяв, що медики визнають його придатним, що він знову поїде на фронт, туди, де гримлять гармати й вирішується доля країни. Але надія розтанула, мов весняний сніг: важке поранення лівої ноги перекреслило все. «Тіштеся, що ми взагалі врятували вам кінцівку», — кинув йому виснажений лікар на огляді, потираючи скроні.
— Кульгатимете, звісно, але ходити зможете. Живіть тепер спокійно, вдома. У вас же родина є? От і чудово, — додав він, ніби це мало заспокоїти.
Чудово? Віталій стояв, мов громом прибитий, не розуміючи, що тут доброго. Так, дружина в нього була — Олена, справжня красуня з карими очима, що працювала в місцевому театрі. Коли його забирали на війну, вона заливалася слізьми, клялася чекати. І чекала, здається. Навіть коли він подзвонив зі шпиталю й розповів про ногу, Олена гаряче запевняла, що прийме його будь-яким, головне — живим.
Але Віталій не зізнався їй про інше: вибух лишив на його обличчі глибокий шрам, що тягнувся від вилиці до підборіддя, мов крива річка на карті. Лікарі обнадіювали, що з часом він трохи згладиться, що пластика допоможе, але повністю його не позбутися. «Шрами — то чоловіча прикраса», — пожартував молодий хірург, але ці слова лише роздратували Віталія. Він уявляв, як Олена побачить його таким — скаліченим, невпізнанним. Чи зможе вона приховати жах у своїх очах?
На вокзалі вона чекала його з букетом ромашок. Побачила, завмерла на мить, але швидко опанувала себе: обійняла, поцілувала в щоку, обережно, ніби боялася торкнутися шраму. «Мені треба в театр, прем’єра сьогодні», — кинула вона, відступивши, і зникла в натовпі, залишивши його з гірким осадом. А ось мама, Галина Іванівна, кинулася до нього з розпростертими обіймами, обціловуючи обличчя, не звертаючи уваги на шрами. «Синку мій, живий!» — шепотіла вона, і сльози котилися по її зморшкуватому обличчю.
Віталій стояв на порозі маминої квартири в Надвірній, вдихаючи знайомий запах свіжоспечених пиріжків із картоплею. Галина Іванівна метушилася біля плити, її руки тремтіли від радості, що син повернувся. «Сідай, Віталику, зараз чай заварю, з медом, як ти любиш», — гукнула вона, а він лише розсіяно кивнув. Його думки гуділи, наче бджоли в вулику, кружляючи навколо Олени. Як тепер складеться їхнє життя? Чи витримає вона його таким — покаліченим, знівеченим?
Він сів за старий дерев’яний стіл, розповідаючи мамі про шпиталь. Уникав подробиць — не хотів, щоб її серце здригнулося від жахіть, які він бачив. «Там вибух, мамо, і все… Ногу зачепило», — коротко кинув він, а сам думав про дружину. Чи повернеться вона з театру? Чи захоче бути поруч? «Олена прийде, синку, — тихо мовила Галина Іванівна, ніби прочитавши його думки. — Їй просто час треба. Ви ж такі гарні були вдвох, така любов у вас палала».