Віталій сумно всміхнувся. Так, колись вони з Оленою мріяли про майбутнє: він заробляв у банку в Івано-Франківську, вона сяяла на сцені. Купили квартиру в кредит, планували дитину. А потім війна все зруйнувала. Тепер він — тінь себе колишнього. Навіщо Олені такий чоловік? Увечері вона таки прийшла — втомлена, з легким запахом вина, щебетала про спектакль, позіхаючи. Сиділа поруч, але здавалася чужою.
— Їдьмо додому, до нас, — запропонував Віталій, сподіваючись на тепло її голосу. Олена невпевнено кивнула. Вночі, коли він уже засинав, вона раптом заговорила:
— А виплати тобі прийшли? За поранення?
— Ще не перевіряв, — здивовано відповів він.
— Завтра глянь, раптом обдурять. Ти ж недаремно там страждав, — додала вона, і в її тоні вчувалася дивна нотка.
Віталій промовчав. Страждав? Так, але хіба це про гривні? Наступного дня Олена перевірила його картку, і її очі загорілися. «Треба мені пальто нове, та й каблучка б не завадила», — заявила вона. Він купував усе, що вона просила, бо гроші для нього нічого не значили. Але серце стискалося від її холодності.
Віталій сидів у своїй квартирі в Надвірній, слухаючи, як за стіною гудить холодильник. Олена поралася на кухні, щось наспівуючи, коли раптом її голос став різким. Він підвівся, підійшов до дверей і завмер, почувши її слова в телефонну слухавку. «Ти уявляєш, як я втомилася від цього страховиська? — капризно скаржилася вона. — Вночі боюся очі розплющити, його пика поряд. Жах якийсь, а не життя. Приїжджай швидше, милий, я його кину одразу».
Слова впали на Віталія, мов каміння з гори. Страховисько? Це про нього. Дрож пройшла тілом, руки затремтіли. Виходить, у Олени хтось є. Вона тягне з нього гроші, а серцем уже з іншим. Він тихо відступив, не ставши вриватися з криком. Що тут з’ясовувати? Усе ясно, як день. Зібрав речі — стару армійську куртку, кілька сорочок — і поїхав до мами.
Олена навіть не зупиняла. Лише кинула на прощання: «Ти мені ще винен за те, що я з тобою таким жила». Віталій стиснув кулаки, ледве стримався, щоб не жбурнути їй усе в обличчя — і подарунки, і картку з грішми. Але ні. «Дякуй, що назад не забираю», — сухо відповів він і грюкнув дверима. Квартиру залишив їй, хоч знав, що це забагато. Розлучення оформили швидко в місцевому РАЦСі — без дітей, без зайвих слів.
Через місяць до Галини Іванівни дійшли чутки: Олена живе в їхній квартирі з новим коханцем, якимось режисером із театру. Віталій наказав собі викинути її з голови. Повернувся в банк, де колись працював, але начальник, уникаючи його погляду, пробурмотів: «Місця немає, Віталику. Інший давно на твоїй посаді». Друзі теж відводили очі, ніби його шрам їх лякав. Він зрозумів: для всіх він тепер чужий, скалічений ветеран, якого краще обійти стороною.
Тільки мама не здавалася. «Усе налагодиться, синку, потерпи трохи», — шепотіла вона, гладячи його по плечу. Але терпіння тануло, мов лід на сонці. Віталій почав заглядати в чарку. Спочатку рідко, потім дедалі частіше. Горілка заглушала біль, повертала його в сни, де він знову був на фронті з побратимами.
Віталій дедалі частіше повертався додому з каламутними очима, тримаючи в руках пляшку. Галина Іванівна дивилася на нього з болем, її сиве волосся тремтіло, коли вона благала: «Синку, зупинися, не губи себе!» Але він лише відмахувався. «Мамо, ти не зрозумієш», — бурмотів він, наливаючи собі ще. У чарці тонули спогади: вибухи, крики побратимів, кров на землі. Засинав він із ними, прокидався — і знову тягнувся до горілки, бо тверезість була нестерпною.