Галина Іванівна плакала ночами, ховаючи обличчя в подушку. Вона ходила до психологів у Надвірній, вислуховувала їхні довгі пояснення про травми війни, але ті лише розводили руками: «Він сам має захотіти». Тоді вона звернулася до Бога. У її маленькій квартирі з’явилися ікони — прості, дерев’яні, з потьмянілою позолотою. Молилася тихо, запалюючи лампадку, просила сили для сина.
Одного вечора Віталій застав її за молитвою. «Що твій Бог, мамо? — вибухнув він, грюкнувши кулаком по столу. — Де він був, коли нас там рвали на шматки? Нема його, чуєш?» Галина Іванівна здригнулася, сльози покотилися по щоках, але вона мовчала, лише шепотіла прощення за його гнів.
Та одного дня сталося щось дивне. Віталій ішов із магазину, несучи пакет із пляшками, що тихо дзенькали. Біля церкви на околиці Надвірної вдарили дзвони. Він зупинився, підняв очі до хреста, що виблискував на сонці. Щось защеміло в грудях. Згадався Ігор — молодий хлопчина з їхнього взводу, що носив хрестик на шиї й вірив у його силу. Ігор загинув із тим хрестиком. А ще Степан, сивий дядько, який незграбно хрестився перед боєм, бурмочучи: «Мусить помогти». Не помогло. Чи, може, все-таки помогло — і вони тепер там, де спокій?
Віталій відчув, як ноги самі несуть його до храму. У церковній лавці купив свічку за кілька гривень. «Де тут за упокій ставлять?» — хрипло спитав у бабусі за прилавком. «Туди, до кутка», — кивнула вона. Він обережно пройшов, тримаючи пакет так, щоб пляшки не видали його. Запалив свічку, поставив її криво, не молився — не вмів. Просто стояв, згадуючи побратимів, їхні обличчя, сміх, останній погляд.
Віталій стояв біля свічок у церкві в Надвірній, заглибившись у спогади, коли раптом почув тоненький голосок. Обернувся — навпроти ікони Святого Миколая стояла дівчинка, років шести, у вицвілій сукенці, що ледве налізала на худенькі плечі. На ногах — стоптані босоніжки, на голові — хустинка в дрібні ромашки. Її очі, повні сліз, дивилися на образ із такою надією, що Віталію стало моторошно.
— Дідусю Миколо, врятуй мою маму, — шепотіла вона, тремтячи. — Вона дуже хвора, з ліжка не встає. Ліки потрібні, а грошей нема. Тітка Оля лає її, каже, купи, що лікар прописав, а мама плаче, бо тоді їсти не буде чим. У нас тільки каша й картопля лишилися. Я до тебе прийшла просити. Мама дала мені десять гривень на булочку, а я свічку купила. Допоможи, хай мама видужає, хай її на роботу візьмуть…
Дівчинка витирала сльози рукавом, а Віталій стояв, як укопаний. Мурахами пробігло по спині. Ця крихітка віддала останні копійки, благаючи чуда, якого, може, й не існує. Він глянув на ікони — святі ніби дивилися на нього з докором. Серце стиснулося. Бог не допоможе, але ж він, Віталій, живий, стоїть тут. Може, це його шанс щось змінити?
Дівчинка закінчила шепотіти й рушила до виходу. Віталій, ніби прокинувшись, кинувся за нею. Пляшки в пакеті задзенькали, кілька парафіян скривилися, але йому було байдуже. Він наздогнав її біля церковних воріт, легенько торкнувся плеча. Вона здригнулася, відскочила.
— Не бійся, мала, — м’яко сказав він, відчуваючи, як голос тремтить. — Я чув тебе там, у храмі. Що з твоєю мамою?
— А вам навіщо? — насторожено глянула вона, її оченята блиснули страхом.
— Хочу допомогти. Розкажи, що сталося, — наполіг він, присівши, щоб бути з нею на одному рівні.
Дівчинка зам’ялася, але потім заговорила. Звали її Софійка. Її мама хвора, слабка, а грошей катма. Віталій слухав, і в голові визрівав план.
Софійка стояла перед Віталієм, теребячи край хустинки, і розповідала свою біду. Її слова — прості, дитячі — різали його серце, мов ножем. «Мама кашляє, а іноді кров іде. Я боюся, що вона помре», — прошепотіла дівчинка, і сльози знову покотилися по її щоках. Віталій хотів обійняти її, сказати, що все буде добре, але язик прилип до горла. Обіцяти те, у чому сам не впевнений? Ні, треба діяти.
— Ходімо в магазин, — рішуче сказав він, підводячись.
— Але в мене нема грошей, — зніяковіла Софійка, опустивши очі.
— У мене є. Купимо вам їжі. Скажеш, що треба, — відповів він, намагаючись усміхнутися.
Дівчинка несміливо кивнула. Дорогою Віталій віддав свій пакет із горілкою якомусь дідові, що сидів на лавці. Той радісно загукав: «Оце пощастило!» А Віталій відчув полегшення — щось у душі клацнуло. Він більше не хотів топити себе в чарці. У магазині Софійка здивувала його: замість солодощів пішла до круп, узяла пачку гречки й запитально глянула.
— Бери ще, — підбадьорив він. — Що мама любить?
— Котлети… І молоко, — тихо мовила вона.
Віталій накидав у кошик усе, що бачив: рис, макарони, курку, сир, масло. На касі додав шоколадок і пральний порошок. Софійка злякано шепнула: «Це ж забагато!»