Смерть свекрухи Ганни Іванівни стала для Валі справжнім потрясінням. Новину принесли холодним березневим ранком, коли вона саме варила каву в їхній тісній київській квартирі. Телефон задзвенів різко, наче сирена, і голос адвоката на тому кінці дроту прозвучав сухо, але чітко: «Ганна Іванівна померла. Запрошуємо вас на оглашення заповіту». Валя завмерла, тримаючи чашку в руках, і відчула, як гаряча рідина обпекла пальці. Вона не чекала, що цей день настане так скоро, хоч і знала про хворобу свекрухи — рак підшлункової, що виснажував її останні три роки.
Вони з Ганною Іванівною не були рідними по крові, але між ними склалися особливі стосунки — тепліші, ніж у багатьох справжніх матерів із доньками. Свекруха завжди стояла за Валю горою, навіть коли її син Ігор кидав на дружину лише презирливі погляди. Вона бачила в ній щирість, терпіння, доброту — те, що Ігор давно перестав помічати.
Валя не раз чула від Ганни Іванівни: «Ти варта кращого, доню. Не дозволяй йому топтати твою душу». І ось тепер її не стало. Лишилось тільки запрошення на оглашення заповіту, призначене на п’ятницю, у нотаріальній конторі на Подолі.
День видався похмурим, дощ барабанив по бруківці, а сіре небо над Києвом ніби віддзеркалювало настрій Валі. Вона вдягла просту чорну сукню, куплену ще на розпродажі в «Сільпо», і взяла парасольку, хоча знала, що це не врятує від внутрішнього холоду. Підходячи до старої будівлі контори, вона помітила знайому постать на ганку.
Ігор стояв там, у своєму потерпілому пальті, а поряд — Олена, його коханка, з немовлям на руках. Олена, з яскраво нафарбованими губами й самовдоволеною посмішкою, тримала дитину, наче трофей. Валя зупинилася, ніби вдарилася об невидиму стіну. Її чоловік і його нова «родина» чекали тут, щоб забрати все, що лишилося від Ганни Іванівни.
Серце Валі стиснулося від болю й приниження. Вона давно здогадувалася про зраду — шепіт сусідів, пізні повернення Ігоря, запах чужих парфумів на його сорочці. Але бачити це на власні очі, у день прощання зі свекрухою, було як удар ножем у спину.
Олена глянула на неї зверхньо, ніби кажучи: «Ти програла, Валю. Я тут головна». Ігор же відвів погляд, але в його очах не було ні краплі сорому — лише звична зверхність. Він завжди вважав Валю сірою мишкою, яка не варта його часу.
Вона хотіла розвернутися й утекти — геть із цього дощового Подолу, геть від цих людей. Але щось усередині зупинило її. Може, гордість? А може, бажання довести собі, що вона сильніша за їхню зневагу? Валя стиснула кулаки, розправила плечі й повільно піднялася сходами. Ігор із Оленою розступилися, кинувши на неї глузливі погляди, але вона не зреагувала. Її ноги тремтіли, але вона зайшла до контори, тримаючи голову високо.
Усередині було тихо, пахло старими книгами й кавою з автомата. Нотаріус Панасенко, літній чоловік із сивими скронями й добрими очима, привітав її легким кивком. «Проходьте, Валентино Сергіївно, сідайте», — сказав він, указавши на стілець. Ігор із Оленою влаштувалися навпроти, і напруга в кімнаті стала майже відчутною, наче перед грозою. Валя втупилася в свої руки, намагаючись не дивитися на них, і чекала, коли все почнеться.
Нотаріус Панасенко відкашлявся, розірвавши гнітючу тишу в кімнаті. Його голос був спокійним, але твердим, як у людини, що звикла до подібних сцен. «Отже, пані та панове, ми зібралися тут, щоб оголосити заповіт покійної Ганни Іванівни Коваленко. Присутні всі, кого це стосується: її син Ігор Коваленко, його… супутниця Олена Василенко та дружина Ігоря — Валентина Коваленко».
Валя здригнулася, почувши слово «дружина». Формально вона ще носила це звання, але в реальності їхній шлюб давно перетворився на порожню оболонку, розчавлену зрадою Ігоря. Вона згадала, як колись, у їхній маленькій квартирі на Троєщині, вони планували майбутнє — дітей, подорожі до Карпат, затишні вечори за чаєм. А тепер перед нею сидів чоловік, який проміняв усе це на Олену й її крикливе самовдоволення.
Панасенко дістав із потертої шкіряної теки кілька аркушів, акуратно розклав їх перед собою й поправив окуляри. «Перед тим, як ми перейдемо до самого заповіту, хочу зазначити, що до нього додається лист від Ганни Іванівни. Його буде зачитано після основного тексту», — додав він, кинувши швидкий погляд на присутніх.
Валя відчула, як у грудях защеміло від цікавості й тривоги. Лист? Що могла написати свекруха перед смертю? Може, останнє прощання чи якісь мудрі слова, якими вона завжди вміла підтримати?
Нотаріус узяв перший аркуш і почав читати монотонно, ніби заучений урок: «Я, Ганна Іванівна Коваленко, перебуваючи при здоровому глузді й твердій пам’яті, цим заповітом розпоряджаюся своїм майном». Далі пішов перелік: трикімнатна квартира на Подолі, дача під Борисполем, рахунок у «ПриватБанку» з кількома сотнями тисяч гривень, колекція старовинних ікон, яку Ганна Іванівна збирала все життя.
Валя слухала, ніби крізь туман. Вона ніколи не думала про спадщину — для неї свекруха була не джерелом багатства, а близькою людиною, яка вчила її готувати борщ і завжди тримала в хаті запас трав’яного чаю.
«Усе перелічене майно я заповідаю…» — Панасенко зробив паузу, і в кімнаті запала мертва тиша. Валя підняла очі й побачила, як Олена нахилилася вперед, стискаючи дитину, а Ігор напружився, ніби перед стрибком. «…Валентині Сергіївні Коваленко», — закінчив нотаріус.
Валя завмерла. Її? Усе їй? Вона кліпнула, намагаючись осмислити почуте, а в голові гуділо, наче бджолиний вулик. Навіть не помітила, як Олена різко видихнула, а Ігор стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.
«Щооо?» — вирвалося в Олени, її голос тремтів від обурення. Вона повернулася до Ігоря, шукаючи в нього підтримки, але той лише сидів, витріщившись на нотаріуса. «Це якась помилка! Ганна Іванівна обіцяла, що все буде нам!» — закричала Олена, ледве стримуючи сльози злості. Ігор нарешті оговтався й скочив на ноги. «Ні, цього не може бути! Моя мати не могла так вчинити зі мною, своїм єдиним сином!» — гарикнув він, його обличчя почервоніло від гніву.
Валя сиділа мовчки, відчуваючи, як усередині змішуються шок, радість і страх. Вона не чекала такого повороту, але десь глибоко в душі відчула тепло — Ганна Іванівна не забула про неї навіть наприкінці.