Андрій мовчки зітхнув, ніби намагався зібрати думки в купу, і почав говорити. «Розумієш, Олено, я довго думав… і вирішив, що Ларисі з Богданом потрібна наша допомога», — промовив він, уникаючи її погляду. Олена відчула, як земля вислизає з-під ніг. Лариса — його колишня дружина, з якою він розлучився ще до їхнього з Оленою знайомства. Богдан — їхній спільний син, про якого Андрій згадував лише мимохідь, коли розмова заходила про минуле. Олена знала про них, але й гадки не мала, що вони досі такі важливі для її чоловіка.
«Допомога? Яка допомога?» — перепитала вона, намагаючись осмислити його слова. Її голос тремтів, але вона тримала себе в руках, щоб не вибухнути. Андрій нарешті підняв очі, і в його погляді промайнула суміш рішучості й сорому. «Вони житимуть тут. З нами», — кинув він, ніби це було щось буденне, як рішення купити новий чайник. Олена завмерла. Вона не могла повірити своїм вухам. «Що ти сказав?» — перепитала вона, сподіваючись, що це якийсь дурний жарт чи помилка.
«Я сказав, що Лариса з Богданом переїдуть до нас. Тут багато місця, і їм буде краще, ніж у їхній тісній квартирі в Броварах», — повторив Андрій, цього разу чіткіше, ніби додаючи ваги своїм словам. Олена відчула, як у грудях закипає гнів, змішаний із пекучим болем. Вона дивилася на нього, на цього чоловіка, з яким ділила мрії, і не могла второпати, як він може так просто перекреслити все. «Андрію, ти хоч усвідомлюєш, що кажеш? Це наш дім! Ми планували тут жити вдвох, ростити нашу сім’ю!» — вигукнула вона, її голос зірвався на крик, а руки затремтіли від гніву й безсилля.
«Олено, не перебільшуй, я все обдумав. Це тимчасово. Їм зараз важко, треба допомогти. Богдану потрібен батько, я хочу бути поруч із ним», — відповів Андрій, намагаючись звучати впевнено, але його слова лише розпалювали її обурення. «А про мене ти подумав? Про мої почуття? Про те, що я хочу?» — крикнула Олена, відчуваючи, як сльози печуть очі. Андрій знизав плечима, ніби її біль був дрібницею. «Тобі доведеться з цим змиритися, Олено. Ми з Ларисою вже все вирішили. Вони приїдуть за кілька днів», — сказав він, і ці слова вдарили її, як холодна вода в обличчя.
Олена відчула себе зрадженою. Її мрія, її маленький рай, який вона так плекала, раптом став чужим. Вона зрозуміла, що для Андрія вона — не рівноправна половинка, а просто зручна річ у його грі. Замість скандалу Олена мовчки встала з-за столу й пішла з кухні. Їй не хотілося показувати йому свою слабкість. Вона піднялася до спальні, зачинила двері на засув і сіла на ліжко. Сльози полилися самі — гарячі, гіркі, сповнені розчарування. Їй було страшно: усе, що вона будувала, виявилося таким крихким.
Проплакавши кілька годин, Олена відчула, що сльози більше не приносять полегшення. Треба було діяти. Вона не дозволить Андрієві зруйнувати її життя. Витеревши обличчя, вона рішуче взяла телефон і набрала номер мами, Світлани Іванівни, знаючи, що та завжди її підтримає. «Мамо, мені потрібна твоя допомога», — сказала Олена, її голос тремтів від хвилювання. «Що сталося, доню? Ти вся на нервах, що він утнув?» — стривожено вигукнула мама. Олена вилила їй усе: про Андрієве рішення, про Ларису з Богданом, про те, як він розтоптав її мрію, навіть не спитавши.
Світлана Іванівна слухала доньку уважно, не перебиваючи, лише зрідка зітхаючи від обурення. Коли Олена вилила всю свою біль, мама на мить замовкла, обдумуючи план. «Донечко, не переймайся, ми щось вигадаємо. Ти ж пам’ятаєш, що будинок оформлений на мене?» — сказала вона нарешті, і в її голосі бриніла впевненість. Олена раптом пригадала той день, коли купувала будиночок: ніби відчуваючи майбутню зраду, вона настояла, щоб власницею значилася мама. Тоді це здавалося просто обережністю, а тепер стало її порятунком.
«Так, мамо, пам’ятаю. І що нам робити?» — спитала Олена, відчуваючи, як у серці спалахнула іскра надії. «Ми продамо цей будинок, доню. Продамо його якомога швидше. Ти не мусиш жити з людиною, яка тебе не поважає й топче твої мрії», — твердо сказала Світлана Іванівна. Олена відчула, як на неї зійшов спокій. Мама була права: залишатися в цьому шлюбі, у домі, де її принизили, вона не могла. «Дякую, мамо. Я згодна. Роби, як вважаєш за потрібне», — відповіла вона, і в її голосі вперше за вечір зазвучала сила.
Світлана Іванівна пообіцяла взятися за справу негайно. Вона пригадала свою подругу Оксану, ріелтора з Броварів, і вирішила зв’язатися з нею зранку. Олена завершила дзвінок і відчула, як у ній прокидається нова енергія. Вона більше не жертва — вона готова боротися. Вийшовши зі спальні, Олена спустилася вниз. Андрій сидів у вітальні, гортаючи щось у телефоні, ніби її сльози його не обходили. Вона підійшла й холодно сказала: «Андрію, нам треба поговорити».
Він підвів погляд, здивовано кліпнувши. «Слухаю», — кинув він, відкладаючи телефон. «Я згодна. Лариса з Богданом можуть тут жити», — промовила Олена, тримаючи голос рівним, хоч усередині вирувала буря. Андрій вигнув брови, не приховуючи подиву. «Справді? Ти не сердишся?» — спитав він, чекаючи підступу. «Ні, не серджуся. Розумію, що ти хочеш їм допомогти. Просто бажаю тобі щастя», — сказала вона, дивлячись йому в очі. Її слова звучали щиро, але за ними ховалася сталева рішучість.
Андрій усміхнувся, полегшено зітхнувши. «Дякую, Олено. Ти найкраща дружина», — сказав він і обійняв її. Олена обійняла його у відповідь, але в її серці не було ні тепла, ні прощення — лише холодний розрахунок. У таємниці від нього вона зв’язалася з Оксаною, передала документи й попросила діяти швидко й тихо, щоб Андрій нічого не запідозрив. Вона грала роль турботливої дружини: готувала сніданки, прала його сорочки, усміхалася на його жарти. Але в душі готувала план, який переверне все.
Андрій гудів від радості, уявляючи, як Лариса з Богданом оселяться в будинку. Він бачив себе героєм, рятівником. Олена мовчки спостерігала, знаючи, що його щастя скоро розлетиться на друзки. Незабаром він поїхав до Броварів допомогти Ларисі зібрати речі. А вона з мамою знайшли покупців — подружжя пенсіонерів, Миколу й Галину, які мріяли про спокій біля озера. Олена домовилася про ціну й дату угоди. Усе було готово. Залишалося дочекатися, коли Андрій привезе свою «нову-стару» сім’ю, щоб завдати вирішального удару.