Там, притулившись до холодної стільниці, вона намагалася заспокоїти шалене серцебиття. Та раптом відчула чиюсь присутність. “Тобі варто з ним поговорити”, – м’яко сказав голос. Анна підняла очі. Перед нею стояв той самий чоловік із зали – високий, із темним волоссям і пронизливими блакитними очима, що випромінювали тепло.
“Чому?” – обережно спитала вона. Він усміхнувся: “Бо коли я тебе побачив, у мене виникло те саме відчуття”. Її серце завмерло. Що більше її вразило – фото чи цей незнайомець, який ніби бачив її наскрізь? “Мене звати Лев”, – представився він. – “А ти? Хто ти насправді?”
Анна застигла. Хто вона? Мати ніколи не розповідала про її дитинство. Може, це й була причина? “Не знаю, – зізналася вона тремтячим голосом. – Але сьогодні я це з’ясую”. Лев кивнув: “Тоді давай шукати правду разом”.
Вони вийшли на терасу, де прохолодний вітер гуляв між деревами. Анна глянула на сад, де тихо дзюрчав фонтан. “Що ти знаєш про цей дім?” – спитала вона. Лев сперся на перила: “Це маєток мого діда. Я мало його знав, але чув, що тут заховано багато таємниць”.
Вечірнє повітря на терасі було свіжим, наповненим ароматом квітучих лип, що росли в саду маєтку. Анна обійняла себе руками, намагаючись зігрітися, хоч холод був не зовні, а всередині. Її погляд блукав між темними силуетами дерев, а думки гуділи, як бджоли в вулику. “Всю життя я відчувала, ніби мені щось бракує, – тихо сказала вона Левові. – А тепер я тут, у цьому чужому домі, і здається, що він мене пам’ятає”.
Лев уважно подивився на неї, його блакитні очі виблискували в тьмяному світлі ліхтарів. “Може, час розібратися в цьому. Іноді, щоб зрозуміти, хто ми, треба повернутися до витоків”. Його слова відгукнулися в її душі, ніби хтось торкнувся струни, що давно мовчала.
Вони повернулися до зали, де гості все ще гомоніли, не звертаючи на них уваги. Анна знову підійшла до стіни зі світлинами. Її дитяче фото притягувало погляд, але тепер вона помітила ще одне – чоловіка з м’якими карими очима й теплою усмішкою. Щось у його рисах видалося знайомим, хоч вона не могла згадати, де його бачила.
“Хто це?” – тихо спитала вона, вказавши на знімок. Лев підійшов ближче. “Це мій дід, Роман Ковальчук”, – відповів він, і його голос трохи тремтів. Анна ковтнула клубок у горлі. Ім’я “Роман” відгукнулося в ній, як далекий спогад. Вона заплющила очі, шукаючи в пам’яті хоч крихту ясності. І раптом – тихий голос із глибини: “Анно, ти наш скарб”. Її очі розплющилися, серце загупало.
“Що з тобою?” – занепокоївся Лев, помітивши, як вона зблідла. “Я знаю це ім’я, – видихнула вона. – Я чула його в дитинстві”. Лев здивовано звів брови. “Тоді він може бути пов’язаний із тобою ближче, ніж ми думали”.
Раптом позаду пролунав низький голос: “Це правда”. Вони обернулися. Перед ними стояв той сивий чоловік у костюмі, його погляд був спокійним, але глибоким. “Мене звати Остап Гринишин. Я довго служив Романові Ковальчуку. І я пам’ятаю тебе, Анно”.