Олена ж у школі зірки з неба не хапала. Відмінницею ніколи не була, та й дома допомога не світила — родина ледве зводила кінці з кінцями, адже крім неї виховували ще трьох менших. Тож після дев’ятого класу дівчина подалась до кулінарного училища на Лук’янівці. Там вона опанувала мистецтво борщу й котлет, хоч мріяла про щось більше, ніж кухня.
Студентські вечори вони проводили в Мартиній квартирі на Подолі — тій самій, що залишилась від батьків. Двокімнатка була скромною, але затишною: старенький диван, дерев’яний стіл і запах книг, що просочив стіни. Марта цінувала Олену як рідну сестру — єдину, хто не кидав її в скруті. На третьому курсі Марті випала нагода поїхати на стажування до Польщі. Вона виклалась на повну, вражала тамтешніх викладачів своєю хваткою, і зрештою їй запропонували позаштатну посаду в крутій компанії з зарплатою в тисячу гривень — на той час це були шалені гроші.
Олена ж тоді роботи не мала. Її кулінарні таланти нікого не цікавили, хіба що сусіди просили спекти пиріг на свята. Але дівчата тримались одна за одну: Олена рятувала Марту від самотності, а Марта завжди ділилась із подругою. Купить собі нову сукню — і Олені щось прихватить, чи то шарфик, чи кофтинку. Так і жили: разом сміялись, разом плакали.
Студентство пролетіло, мов швидкий поїзд. Олену взяли помічницею кухаря в їдальню на заводі під Оболонню — не мрія, але хоч якийсь заробіток. Марта ж залишилась у своїй фірмі: її офіційно оформили, дали ставку й кабінет у центрі міста, звідки видно Майдан. Та попри завантаженість, подруги не втрачали зв’язку — щовихідних гуляли Хрещатиком чи пили чай у Марти вдома.
Кар’єра Марти стрімко йшла вгору. Дівчина була не просто старанною — вона горіла своєю справою. За кілька років роботи назбирала на обмін старої двокімнатки на простору студію з видом на Дніпро. Щоправда, особисте життя обох залишалось порожнім. Час минав, а тридцятка невблаганно наближалась.
— Ну ти ж у великій компанії працюєш, постійно на видноті. Невже там немає гідного хлопця? — питала Олена, коли заходила в гості.
— Та де там, — сумно зітхала Марта, — усі або бояться, або нудні. От хіба що Сашко, наш менеджер із продажів, інколи кидає погляди. Але він такий простий, без вогника. Та й робота — не місце для романів. Завдань стільки, що очима кліпати часу нема.
Марта знала, що за спиною її називають «Залізною пані». У компанії, де вона працювала, чоловіків вистачало: начальники відділів тримали дистанцію й поважали її принципи, а підлеглі запобігали перед очима, боячись залишитись без квартальної премії в п’ять тисяч гривень. Зустрічі з хлопцями поза офісом теж не вражали — то каву проллє на першому побаченні, то базікає про дурниці. Марта швидко втрачала інтерес.
Усе змінилось, коли до їхнього колективу приєднався Назар. Високий, із широкими плечима й лукавою усмішкою, він одразу привернув увагу жіночої половини офісу на Бессарабці. Йому довелося працювати під керівництвом Марти — точніше, Маргарити Василівни, як її величали в робочому листуванні. Назар, звиклий до загравань і компліментів, спочатку здивувався її холодності. Вона ж, ровесниця нового співробітника, оцінювала людей за справами, а не за гарними очима. А справи в Назара йшли кепсько: звіти рясніли помилками, дедлайни зривалися.
Одного дня терпець у Марти урвався. Вона викликала його до свого кабінету — маленької кімнати з видом на бульвар Шевченка, де пахло кавою й папером.
— Назар, я чекала, що ти втягнешся в ритм, але бачу, що помилилась, — почала вона, тримаючи в руках черговий звіт із червоними позначками. — Перерви на каву в тебе в пріоритеті, а не робота. Цього місяця премії не чекай. Це чесно.
Він не образився, як вона очікувала, а хитро усміхнувся, пильно глянувши їй у вічі.
— А ви справді Залізна пані, як усі шепочуться. Не повірив би, що така молода начальниця може так чітко мене відчитати. Може, вам просто кохання бракує, тому й сувора? — кинув він і, не чекаючи відповіді, вийшов.
Марта аж закипіла від обурення. Руки затремтіли, а в голові крутилось одне: «Що він собі дозволяє?!» Увечері вона вилила все Олені за чашкою трав’яного чаю.
— Та ти що, який нахаба! Як він посмів таке ляпнути? — розпалювалась Марта, гріючи долоні об горнятко.
— Та видно, що впевнений у собі, раз таке бовкнув, — засміялась Олена, розмішуючи мед у своїй чашці. — Придивись до нього. Може, там щось є.
Марта й придивилась. Назар не здавався: то квіти на стіл покладе, то жартом розрядить напругу на нараді. Через місяць його наполегливих залицянь вона здалась і погодилась на вечерю в затишній кав’ярні на Андріївському узвозі. Там, під ліхтарями й запахом свіжоспечених круасанів, усе й закрутилось.