— Мамо, дай води, будь ласка, — тихо мовила Олена, ледь розплющивши очі. Її голос був слабким, як шепіт вітру в осінньому лісі.
Марія Степанівна, що поралася біля старенької плити в їхній хаті на околиці Вишгорода, різко обернулася. Її донька, Олена, щойно прокинулася після неспокійної ночі. Лікар із районної лікарні ще місяць тому попередив, що час невблаганний. Марія Степанівна стискала в руках вишиту серветку, намагаючись не видати тремтіння. Вона знала, що втрата доньки розчавить її, але заради внучки, маленької Софійки, мусить триматися. Софійка, граючись лялькою в кутку, ще не розуміла, що коїться. Для неї хвороба — це коли п’ють гарячий чай з малиною і за пару днів знову бігають на вулиці. Але Оленина хвороба була іншою. Вона не відступала, не давала надії.
Марія Степанівна підійшла до ліжка, налила воду з глечика в склянку з вицвілим малюнком ромашок. Олена, узявши склянку, ледь усміхнулася.
— Ти ж бачиш, мамо, я вже не витягну, — її слова різали повітря, як холодний ніж. — Обіцяй, що Софійку не покинеш. Вона ще мала, щоб самій у цьому світі.
— Та що ти верзеш, доню, — Марія Степанівна відвернулася, щоб сховати сльози, що котилися по зморшкуватих щоках. — Звісно, Софійка буде зі мною. Я її виховаю, як рідну.
Після похорону Софійка перебралася до бабусиної спальні. Їхня хата стала тихішою, але Марія Степанівна намагалася наповнити її теплом: пекла пиріжки з вишнями, розповідала казки про козаків. Батька Софійка ніколи не знала — той зник ще до її народження, і дівчинка не питала про нього. Їй вистачало бабусі, яка замінила їй цілий світ. Та Марія Степанівна розуміла: у Вишгороді, де всі дороги ведуть до старого ринку або заводу, у Софійки немає майбутнього. Тож коли дівчина закінчила школу, бабуся настояла, щоб та їхала до Києва вступати до університету.
Київ зустрів Софійку гамором Хрещатика і запахом кави з вуличних кав’ярень. Спочатку вона губилася серед висоток і боялася метро, де люди гуділи, як бджоли у вулику. Але незабаром знайшла подруг — Христину й Аню, які вчилися з нею на факультеті журналістики. Вони затягли Софійку на студентські вечірки, де лунала музика й гомоніла молодь. Там вона познайомилася з Богданом, хлопцем із Полтави, який умів розсмішити її до сліз. Київ перестав бути чужим, а Софійка відчула, що оживає.
Одного вечора, на гулянці в клубі на Подолі, Софійка перебрала з коктейлями. Богдан намагався її втримати, коли вона, хитаючись, ледь не впала.
— Софійко, годі, давай додому, — він міцно тримав її за плечі.
— Відчепися! — вона різко відштовхнула його, ледь тримаючись на ногах. — Іди до своєї нової подружки, я бачила, як ти з нею шепотівся!
— Та то моя сестра, ти що, здуріла? — Богдан намагався говорити спокійно, але Софійка вже не слухала. Вона попрямувала до бару, де тусувалися її одногрупники. Там її одразу обійняв Назар, хлопець із сумнівною репутацією. Він давно кликав Софійку на дачу, але вона завжди відмовляла. Сьогодні ж, розлючена на Богдана, вирішила пограти на його нервах. Назар був не тим, кого вона поважала, але для маленької помсти підходив ідеально.
Коли Назар потягнув її до виходу, Софійка раптом відчула тривогу. Богдана ніде не було, а гра перестала бути веселою. Назар тримав її за руку надто міцно, і його очі блищали недобрим вогнем. Вона спробувала вирватися, але ноги не слухалися — коктейлі зробили свою справу. Софійка спіткнулася об поріг, ударилася головою об двері й знепритомніла.
Очнулась вона в незнайомій кімнаті, на старому матраці. Поруч, не прикриваючись, спав Назар. Софійка з жахом зрозуміла, що на ній немає одягу. Серце заколотилося, а в голові промайнула страшна здогадка. Вона ледве зібрала свої речі, намагаючись не розбудити його, і, тримаючись за стіну, спустилася вниз. Там гуділа гулянка: її одногрупники впереміш із незнайомцями пили пиво й реготали. Софійка, ледве промовляючи, попросила одногрупника Сашка відвезти її до гуртожитку.
У машині ніхто не розпитував, що сталося, а Софійка мовчала, дивлячись у темне вікно. У гуртожитку вона тихенько пробралася до своєї кімнати, дістала з шухляди аптечку й замкнулася у ванній. Там, тремтячими руками, висипала на долоню жменю пігулок і ковтнула їх, запиваючи водою з-під крана. Сльози текли по обличчю, але вона не зупинялася.
Якби не Маша, її сусідка по кімнаті, усе могло б закінчитися трагедією. Маша прокинулася від шуму у ванній і помітила, що двері не до кінця замкнені. Сильніше смикнувши ручку, вона побачила Софійку, яка лежала на підлозі без тями.
— Софійко, що ти наробила?! — Маша закричала від жаху, ляскаючи подругу по щоках. Не дочекавшись реакції, вона вибігла в коридор, грюкаючи у всі двері.
Швидка приїхала за лічені хвилини. Софійці промили шлунок, і хоч вона була слабкою, лікарі запевнили, що небезпека минула. Але за правилами про такі випадки повідомляли рідних. Маша привезла до лікарні Софійчині документи, і медсестра, гортаючи записник, знайшла номер Марії Степанівни. Похила жінка, почувши голос у слухавці, одразу відчула біду. Її внучка ніколи б не пішла на таке без причини.