Олена вже шість років працювала фельдшеркою у бригаді швидкої допомоги у Вінниці. Її робота була не просто професією — це було покликання, яке вона любила всім серцем. Кожен виклик, кожен врятований пацієнт наповнював її життя сенсом. Вона завжди знаходила добре слово для хворих, навіть коли втома здавалася нестерпною після нічних змін.
Дитинство Олени було непростим. Мама, Антоніна, пішла з життя, коли дівчинці було лише два рочки. Батько, Василь, самотужки виховував доньку в скромній однокімнатній квартирі на Замості. Олена так і не вийшла заміж, дітей не мала — весь свій час вона присвячувала роботі. Її життя крутилося навколо швидкої, де кожен день приносив нові виклики.
Того осіннього вечора Олена їхала в кареті швидкої разом із колегою Іваном. За вікном миготіли вогні Вінниці, а в салоні пахло антисептиком і кавою з термоса. Іван, як завжди, помітив настрій напарниці.
— Лєно, що з тобою? Виглядаєш, ніби цілий світ на плечах несеш, — тихо запитав він, тримаючи кермо.
Олена зітхнула, дивлячись у темряву за вікном. Вона знала, що Іван до неї небайдужий. Він завжди був поруч, підтримував, але для неї він залишався лише другом, майже братом.
— Тато захворів, Іване. Температура, кашель… Йому ж уже сімдесят п’ять. Я хвилююся, — відповіла вона, стискаючи пальці.
— Сімдесят п’ять? Ого, поважний вік! — Іван спробував розрядити атмосферу. — А скільки йому було, коли ти народилася?
Олена задумалася, підраховуючи в голові.
— Кажись, сорок п’ять. А мама була молодшою на двадцять років. Вона захворіла, коли я була зовсім мала, і… її не стало. Я навіть не пам’ятаю її обличчя, — голос Олени тремтів.
— Вибач, не знав, — Іван зніяковів. — А що з нею сталося?
— Та я й сама не знаю, — зізналася Олена. — Тато уникає цієї теми. Каже, що боляче згадувати. Я тільки знаю, що її звали Антоніна.
Через двадцять хвилин швидка зупинилася біля старенької п’ятиповерхівки. Олена та Іван схопили медичні валізи й поспішили до квартири, звідки надійшов виклик. Двері відчинила літня жінка з переляканими очима.
— Допоможіть, благаю! У малого температура, я не можу її збити! — її голос зривався від паніки.
Олена швидко пройшла до кімнати. На ліжку лежав хлопчик, років шести, з гарячими щоками. Термометр показував 39,8. Олена зробила укол, заспокоїла дитину й наказала матері дати йому відпочити. Потім вона перейшла до кухні, щоб заповнити документи.
— Педіатр прийде завтра зранку. А зараз мені потрібен ваш паспорт і свідоцтво про народження дитини, — сказала Олена, розкладаючи бланки.
Жінка діставала документи, а Олена мимоволі підняла очі. На стіні висів портрет молодої жінки, яка була наче її відображення. Лише зачіска коротша й сукня в стилі дев’яностих. Іван теж завмер, вражено дивлячись на фото.
— Вибачте, принесіть документи, будь ласка, — Олена спробувала опанувати себе.
— У Василя документи з батьками, його тільки вчора привезли, — зітхнула жінка. — Ось мій паспорт.
— Назвіть ваші дані, я запишу, — попросила Олена.
— Гриценко Антоніна Петрівна, 6 березня 1966 року, — відповіла жінка.
Олена застигла. Ручка випала з рук. Її прізвище було таким же — Гриценко.
Олена стояла, мов укопана, у тісній кухні вінницької п’ятиповерхівки. Її серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Ім’я, яке щойно назвала літня жінка — Гриценко Антоніна Петрівна — було не просто збігом. Це було її прізвище. І ім’я її матері. Вона ще раз глянула на портрет на стіні. Жінка на фото, з теплою усмішкою й очима, схожими на її власні, здавалася живою копією Олени, тільки з іншої епохи.
— Вибачте, — ледь чутно прошепотіла Олена, — як ви сказали, ваше прізвище?
— Гриценко Антоніна Петрівна, — повторила жінка, здивовано глянувши на лікарку. — Щось не так?
Олена відчула, як холодний піт стікає по скроні. Її ноги стали ватними, а думки гуділи, наче бджолиний рій. Вона змусила себе зібратися й тихо запитала:
— Простіть за дивне питання… У вас є донька?
Її голос тремтів, а в горлі стояв клубок. Антоніна Петрівна зітхнула, її очі наповнилися сумом.
— Була в мене донечка, давно… Але це болюча тема, не хочу про це, — відповіла вона, відводячи погляд.
— Будь ласка, розкажіть, що з нею сталося! — Олена майже благала, її голос зривався. — Мені дуже важливо це знати.
Жінка довго дивилася на Олену, ніби вагаючись. Потім, зібравшись із духом, почала розповідати:
— Мені було двадцять три, коли я поїхала до Одеси на море. Там, на набережній, зустріла його — Василя. Він був старший, але такий турботливий… Ми покохали одне одного, одружилися, а за рік народилася наша Оленка. Ми жили щасливо у Вінниці, але одного дня… ми посварилися. Через дрібницю, я вже й не пам’ятаю, через що. Я вийшла прогулятися, а коли повернулася — ні Василя, ні Оленки не було. Я звернулася до міліції, але мені сказали, що батько має право забрати дитину. Казали, почекай, повернеться. Я чекала… але вони так і не повернулися. Згодом я народила сина, він уже дорослий, має свою сім’ю.
Олена слухала, затамувавши подих. Кожне слово різало, мов ніж. Вона мовчки встала, не сказавши ні слова, і вийшла з квартири. Іван, помітивши її стан, швидко закінчив заповнювати документи, виписав рецепт для хлопчика й поспішив за напарницею. На лавці біля під’їзду сиділа Олена, її плечі здригалися від сліз.
— Лєно, чому ти їй нічого не сказала? — тихо запитав Іван, сідаючи поруч. — Я бачив той портрет, чув розповідь. Це ж твоя…
— А що я мала сказати? — різко перебила Олена, витираючи сльози. — «Здрастуйте, я ваша донька»? А якщо це просто збіг?
Вона ще трохи поплакала, а потім, заспокоївшись, твердо вирішила: сьогодні ввечері вона розпитає батька. Після зміни Олена, не заходячи додому, попрямувала до їхньої квартири на Замості. Батько сидів біля вікна, тримаючи стару газету.
— Тату, скажи правду, — голос Олени був твердий, але тремтів від емоцій. — Де мамина могила? Я хочу поїхати, принести квіти.
Василь здригнувся, його очі наповнилися тривогою.
— Доню, стільки років минуло… Її вже не знайти, — пробурмотів він. — Треба їхати в інше місто, а я вже не той…
— Чому в інше місто? — наполягала Олена. — Ми все життя тут, у Вінниці! Чому ти ніколи не розповідаєш про неї? Де її фото?
Батько мовчав, уникаючи її погляду. Олена не витримала:
— Добре, тоді я сама скажу, що було! Ти одружився з молодою дівчиною, у вас народилася я. А коли мені було два роки, ти забрав мене й кудись поїхав. Чому, тату? Чому ти позбавив мене мами?
Василь тихо прошепотів:
— Звідки ти це знаєш?
Олена розповіла про виклик, портрет і розмову з Антоніною Петрівною. Сльози котилися по її щоках, але вона не зупинялася.