У тихому селі Підліски, що розкинулося серед зелених пагорбів неподалік Черкас, молода поліцейська Олена Кравець завершувала свій ранковий об’їзд. Весняне сонце гріло асфальт, а в повітрі пахло свіжоскошеною травою і цвітом акацій. Її рація раптово ожила, і голос диспетчера повідомив про незвичайний виклик. Місцевий фермер, дід Григорій, зателефонував із тривогою в голосі: щось дивне відбувалося біля його старого сараю.
Олена, поправляючи кепку, відчула, як серце закалатало. Вона звикла до дрібних сільських справ — загублені кури, сварки сусідів, — але цього разу в голосі диспетчера було щось, що змусило її насторожитися. “Це не схоже на звичайну справу,” — подумала вона, заводячи свій старенький “Ланос” і прямуючи до ферми діда Григорія.
На місці її зустрів літній чоловік із сивою бородою, одягнений у вишиванку й потерті джинси. Його очі, зазвичай спокійні, тепер виражали суміш страху й подиву.
— Олено, ти маєш це побачити, — тихо сказав Григорій, вказуючи на дерев’яний сарай, що стояв на краю подвір’я, оточений квітучими вишнями.
Вона пішла за ним, відчуваючи, як хрустить під ногами гравій. Наближаючись, Олена почула дивний звук — низький, ритмічний, схожий на шепіт вітру в листі. Спершу вона подумала, що це гудіння бджіл, але коли зайшла до сараю, її погляд прикувала неймовірна картина.
У кутку, на купі соломи, лежала собака — її шерсть була скуйовджена, вкрита пилом, але в лапах вона ніжно тримала щось маленьке. Олена підійшла ближче, і її серце завмерло від шоку й трепету. Те, що здалося їй згорнутим ганчір’ям, виявилося немовлям. Крихітне людське дитя, загорнуте в стару хустку, лежало в обіймах собаки. Собака, виснажена, але пильна, дивилася на Олену з насторогою, ніби захищаючи дитину.
— Боже мій… Це що, жива дитина? — прошепотіла Олена, її голос тремтів від суміші страху й надії.
Григорій кивнув, його руки нервово стискали край сорочки.
— Я знайшов їх так сьогодні зранку. Не знаю, як це сталося. Собака, здається, оберігає її, але я боявся чіпати…
Олена, не вагаючись, опустилася на коліна. Її руки тремтіли, коли вона обережно підняла дитину, стежачи за реакцією собаки. Та лише тихо спостерігала, не видаючи жодного звуку. Дитина дихала — слабко, але дихала. Олена відчула тепло маленького тіла і зітхнула з полегшенням.
— Викликай “швидку”! Негайно! — гукнула вона Григорію, її голос набрав сили.
Поки фермер біг до стаціонарного телефону в хаті, Олена притисла дитину до себе, відчуваючи, як її власне серце б’ється в унісон із слабким пульсом немовляти. Питання роїлися в її голові: як дитина опинилася тут? Чому собака взяла її під свою опіку? Це було схоже на диво, яке не вкладалося в голові.
Невдовзі приїхала “швидка”, і медики кинулися до дитини. Вони підтвердили: немовля живе, але зневоднене й виснажене. Олена дивилася, як фельдшери обережно забирають дитину, і не могла відвести погляд від собаки. Та не гавкала, не гарчала — лише сумно дивилася, ніби розуміла, що її місія завершена.