Поліні було двадцять п’ять, і вона жила сама в скромній орендованій квартирі на околиці Львова. Працювала медсестрою в приватній клініці, що виблискувала скляними вікнами в центрі міста. Її серце з дитинства палало мрією стати кардіохірургом. Ще в школі, коли однокласники кривились, слухаючи її розповіді про операції, Поліна лише сміялась. «Це не про кров, а про життя, яке можна врятувати», – казала вона, і в її очах спалахувала впевненість. Вона вірила, що може змінити долі людей, повертаючи надію тим, хто втратив її через хворобу.
Поліна вчилась наполегливо, відвідувала курси з біології та хімії, ночами засиджувалась над підручниками. Її тато, Василь, пишався донькою, хоча й сам ледве зводив кінці з кінцями. Мама Поліни, Оксана, померла під час пологів через ускладнення – лікарі не встигли зупинити кровотечу.
Василь залишився сам із крихітною донькою на руках. Він працював будівельником, часто їздив на заробітки до Польщі, щоб забезпечити Поліні гідне життя. Іноді, повертаючись додому, він знаходив її заснулу над зошитами, і серце стискалось від ніжності й провини – він не завжди міг зрозуміти її юнацькі переживання.
Коли Поліна вступила до Львівського медичного університету, святкували скромно, але душевно. Василь купив торт у місцевій кондитерській, а подруги Поліни принесли домашнє вино й квіти. «За майбутнього хірурга!» – проголосив тато, піднімаючи келих. Але радість тривала недовго. На другому курсі Василь захворів. У молодості, працюючи на будівництвах, він часто мерз у сирих гуртожитках, а пил і хімікати підірвали його здоров’я. Лікарі діагностували рак легенів – неоперабельний. Йому було шістдесят п’ять, і сил боротися майже не лишилось.
Поліна покинула університет, щоб доглядати за татом. Вона не могла залишити його в лікарні, де, як їй здавалося, ніхто не приділить йому належної уваги. Кожен день був випробуванням: вона готувала ліки, міняла постіль, слухала його тихі розповіді про молодість. Василь тьмянішав на очах, а Поліна відчувала, як її серце розривалося від безсилля. «Ти моя гордість, доню», – шепотів він, стискаючи її руку. Останні місяці були найважчими. Після його смерті Поліна ще довго прокидалась уночі, вдивляючись у темряву, де їй ввижалось його виснажене обличчя.
Два роки потому вона боролася з болем утрати. Друзі, які обіцяли підтримку, віддалялись, і Поліна залишилась сам на сам із собою. Але її мрія стати лікарем жевріла в душі, хоч і затьмарена горем. Завдяки зв’язкам викладачів, які вірили в її талант, Поліна влаштувалась медсестрою в клініку. Зарплата в гривнях була вищою, ніж вона сподівалась. Пацієнти любили її за теплу посмішку. «Поліно, ти як сонечко», – казала старенька пані Марія, якій Поліна міняла крапельницю.
Після втрати батька Поліна залишилась наодинці зі своїм горем. Друзі, які колись обіцяли бути поруч, розчинились у власних справах, і їй довелося самій давати раду життю. Повернутися до університету було неможливо – бракувало не лише грошей, а й душевних сил. Але недовершене медичне навчання стало її рятівним колом. Викладачі, які вірили в її потенціал, порекомендували Поліну в одну з найкращих приватних клінік Львова. Так вона стала медсестрою, отримуючи зарплату, що покривала оренду й дозволяла відкладати на майбутнє.
Поліна вкладала душу в роботу. Вона тепло спілкувалась із пацієнтами, навіть із тими, хто бурчав чи скаржився на дрібниці. «Це ж приватна клініка, тут усе має бути ідеально», – казали лікарі, але Поліна бачила глибше. Вона знала, що за капризами ховається брак уваги. Пацієнти, яких удома обтяжували родичі, тут шукали турботи, і Поліна давала її сповна.
«Поліночко, ти як весняне сонце!» – усміхалась пані Олена, літня пацієнтка, що приходила на процедури щотижня. – Сьогодні мій онук Тарас заїде. Гарний хлопець, у банку працює, придивись до нього! – Ой, пані Олено, не починайте, – сміялась Поліна, вправно ставлячи крапельницю. – Ваш Тарас і без мене не пропаде. – Та куди там, йому така, як ти, потрібна! – хитро підморгнула старенька.
Пацієнти обожнювали Поліну за її легку вдачу й професійність. Вона помічала найменші зміни в їхньому стані, завжди передаючи лікарям точні спостереження. Не одна пані намагалась «посватати» її за своїх синів чи онуків, і це додавало роботі теплоти. Але не всі в клініці раділи її успіху. Старша медсестра Наталія, жінка з гострим язиком і владним характером, не злюбила Поліну з першого дня.
Наталія тримала в таємниці роман із завідувачем відділення, Богданом, і вважала себе господинею клініки. Вона роздавала вказівки, не добираючи слів, а її очі спалахували роздратуванням, коли Поліна отримувала похвалу. «Що вона собі дозволяє, ця вискочка?» – думала Наталія, нервово крутячи браслет на зап’ясті.
Поліна, із її добротою й професійністю, стала для Наталії загрозою. Чоловіки з персоналу, які раніше гуділи навколо старшої медсестри, тепер жартували з Поліною, хвалячи її вміння робити уколи без болю. Наталія кипіла від заздрощів, але не могла причепитись – Поліна працювала бездоганно. Її освіченість і зібраність лише дратували начальницю.
Одного пізнього вечора, коли в клініці залишався лише черговий персонал, двері раптово відчинились, і до холу, похитуючись, увійшов чоловік. Його одежа була пошарпаною, від нього тхнуло, а очі дико блищали. «Допоможіть, благаю! Серце пече, не можу дихати!» – прохрипів він, хапаючись за груди. Медсестри, що гомоніли в кутку, сахнулись. «Геть звідси! Це не місце для таких!» – вигукнула одна з них, махаючи рукою.