Сутеніло, а за вікном лив холодний осінній дощ, що стукав по старій шиферній покрівлі. У дерев’яній хаті в селі Вербівка панувала гнітюча тиша, від якої навіть господиня, Марія, відчувала тягар на душі. Колись ця хата була сповнена сміху, тепла і родинного затишку, а тепер лише скрип підлоги нагадував про минулі дні.
У Вербівці, на околиці села, де хата Марії тулилася до старого дуба, вона сиділа біля вікна, вдивляючись у сірий горизонт. Сонце ховалося за хмарами, ніби згасало разом із її силами. Марія, яке горде ім’я, — подумки шепотіла вона, згадуючи молоді роки. Її блакитні очі, мов літнє небо, густі русяві коси до пояса і виразні брови змушували односельців перешіптуватися: «Ой, яка красуня! Женихи за такою в чергу вишикуються!»
І справді, Марії пощастило. Її чоловік, Макар, був добрим і працьовитим. Золоте волосся, глибокі карі очі — він здавався героєм із народних пісень. Хоч жили небагато, але любов між ними була міцною, як той дуб біля хати. Батьки Марії без вагань віддали доньку за Макара, і незабаром молодята обзавелися господарством. Купили корову Зірку, яка стала не просто годувальницею, а частиною сім’ї. Та дітей у них довго не було. Марія щодня молилася в сільській церкві, благаючи Бога про дитину. І Господь почув — подарував їм синочка Олексійка.
Олексій приніс у хату радість, наче весняне сонце. Хлопчик ріс добрим і справедливим. Марія згадувала, як він, ще малий, кинувся захищати сусідського пса, якого ганяли хлопчаки. Повернувся додому в подертій сорочці, з синцем під оком, але з гордо піднятою головою.
— Льошо, де ж ти так? Упав? — питала вона, оглядаючи його.
— Ні, мамо, я за слабшого заступився, за справедливість боровся, — відповідав він серйозно, як дорослий.
Макар, ховаючи усмішку, бурчав, що син матері спокою не дає, але потім шепотів йому: «Я пишаюся тобою, малий.»
Від цих спогадів у Марії защеміло в грудях. Сльози, важкі, мов камінь, котилися по зморшкуватих щоках і падали на стіл. Вона підвелася, повільно підійшла до старої шафи, подарованої батьками на весілля, і дістала дерев’яну скриньку. Погладила її, наче рідну дитину, і витягла пожовклі листи. Один із них, від Олексія, вона розгорнула тремтячими руками.
— Мамо, тут не можна писати всього, — читала вона, — але я хочу розповісти тобі правду. Познайомився я з дівчиною, Оленою. Ой, мамо, яка вона! Очі, як темна ніч, голос, мов дзвіночок, а коси чорні, до пояса. Ми з тобою і татом мріяли про таку невістку. Та вона донька багатого фермера, а в них свої закони — заміж лише за вигідного жениха. Ми покохали одне одного, але та любов була заборонена. Зустрічалися потайки, у вербах біля річки, де ми колись із тобою рибу ловили. Пам’ятаєш, як тато жартував, що ти краща рибалка, ніж він?
Марія всміхнулася крізь сльози, згадуючи, як Макар носив її на руках, а Олексій сміявся, боячись, що тато впустить маму. Але спогади перервав кашель — чи то від хвороби, чи від гіркоти. Вона знову заглибилася в лист, де син писав про свою біду, про те, як їхню любов викрили, і як його звинуватили в крадіжці, якої він не скоював.
Марія сиділа біля вікна, тримаючи пожовклий лист від Олексія. Дощ за вікном у Вербівці не вщухав, а в хаті було холодно, наче осінь пробралася всередину. Вона читала слова сина, і кожна буква різала серце, як гострий ніж.
— Мамо, ми з Оленою кохали одне одного, — писав Олексій. — Зустрічалися таємно біля річки, під вербами, де колись із тобою і татом гуляли. Пам’ятаєш, як ми там пікніки влаштовували? Ти готувала картоплю в золі, а тато співав пісні про козаків. Тоді все було таким простим… Але її батько, багатий фермер, уже домовився про її заручини з іншим — сином місцевого голови. Ми не могли бути разом відкрито, та любов була сильніша за всі заборони. Одного разу нас викрили. Олену хотіли покарати за ганьбу, але я не міг цього допустити. Вирішив узяти провину на себе, пішов до її батька, благаючи помилувати її. А вони… вони все обернули проти мене.
Марія зітхнула, відчуваючи, як сльози знову котяться по щоках. Вона згадала той день, коли Олексія забрали. Сільські плітки гуділи, мов бджоли: «Крадій! Обікрав фермера, ще й битися ліз!» Вона не вірила жодному слову, адже знала свого сина. Олексій був добрим, як його батько, і справедливим, як ті козаки, про яких співав Макар. Але правда нікого не цікавила.
— Мамо, мене підставили, — продовжував лист. — Звинуватили, що я вкрав у фермера гроші й техніку. Сказали, буцімто я напав на охоронця. Усе було підлаштовано: свідки брехали, а суддя, видно, взяв хабар. Мені дали двадцять років, мамо. Двадцять! Я не уявляю, як витримати це, але думаю про тебе. Ти одна в мене залишилася. Бережи себе, благаю.
Марія склала лист і притисла його до грудей. Їй згадалося, як Макар не витримав тих пліток і сорому. Його серце зупинилося, коли Олексія засудили. Вона залишилася сама, з коровою Зіркою та спогадами. Але й Зірку довелося продати — сил доглядати не вистачало. Хвороба підкралася непомітно, як той дощ за вікном, і тепер кожен день був боротьбою.
Вона підвелася, тримаючись за стіл, і глянула на ікону в кутку.
— Господи, дай мені сил побачити сина ще раз, — прошепотіла вона. — Хочу обійняти мою кровиночку, попрощатися, а тоді вже до Макара піду, в його теплі руки.
Марія повернулася до листів, але кашель знову скрутив її. Вона згадала, як Олексій у дитинстві бігав босоніж по траві, сміявся, коли Макар підкидав його в повітря. Ті дні здавалися сном, але вони були її скарбом.
— Мамо, не втрачай надії, — читала вона далі. — Я обов’язково повернуся. Ти тільки тримайся, не хворій. Ми ще посидимо разом на ґанку, як колись, і я розкажу тобі все-все.
Сльози душили, але Марія змусила себе всміхнутися. Вона уявляла, як Олексій повертається, як вони п’ють чай із липовим медом, а він розповідає про свої мрії. Та хвороба не відпускала. Вона лягла на ліжко, молячись, щоб дожити до тієї миті, коли син постукає у двері.
Тим часом Олексій, дивлячись у маленьке вікно своєї камери, думав про матір. Дощ лив і там, у далекій колонії, і він уявляв, як мама сидить у холодній хаті.
— Що задумався, Льошо? — підійшов до нього товариш по камері, Василь, жвавий і балакучий. — Знову про свою Олену згадуєш?
— Та ні, про маму, — тихо відповів Олексій. — Вона хвора, сама в селі. Боюся, не дочекається мене.
— Ти ж у нас розумник, придумай щось, — підморгнув Василь. — Може, втечемо звідси?
Олексій зітхнув. Утеча була божевільною ідеєю, але думка про маму не давала спокою. Він мусив її побачити, хоч би якою була ціна.