У тісній камері, де повітря було важким від вогкості, Олексій сидів на нарах, вдивляючись у сіре небо за ґратами. Дощ у далекій колонії нагадував йому рідну Вербівку, де, мабуть, мама Марія зараз кутається в стару хустку, ховаючись від холоду. Його думки перервав Василь, товариш по камері, який завжди мав що сказати.
— Льошо, ти чого такий сумний? — гукнув Василь, сідаючи поруч. — Знову Олену свою згадуєш? Чув, вона вже заміжня, за того багатія.
— Не про Олену я, — тихо відповів Олексій. — Про маму. Вона хвора, сама в хаті. Серце чує, що не дочекається мене.
Василь похитав головою, але в очах загорівся вогник.
— Слухай, ти ж у нас голова! Придумай, як нам звідси вибратися. Я за тобою, брат, куди скажеш!
З кутка почувся хриплий голос Степана, якого всі кликали Сивим через лисину, що виблискувала навіть у тьмяному світлі.
— І я з вами, Льошо. Мені втрачати нічого, а тобі до матері треба. Хто, як не ми, тобі допоможе?
Олексій глянув на них. Василь був метушливим, із хитринкою в очах, а Сивий — мовчазний, але справедливий. Подейкували, що Сивий узяв на себе провину брата, який у п’яній бійці когось зарубав. Чи правда це, ніхто не питав — у колонії зайвих питань не ставлять.
— Ви серйозно? — перепитав Олексій. — Якщо спіймають, строк додадуть, і все.
— А мені що? — Василь знизав плечима. — Є одна справа на волі, треба де з ким поквитатися. А тобі, Льошо, до мами треба.
— А я просто за компанію, — додав Сивий. — Мене ніхто не чекає, але тобі, хлопче, я вірю. Давай, думай план.
Олексій не спав тієї ночі. Він уявляв маму, яка ледве ходить по хаті, тримаючись за стіни. Її листи приходили рідко, але в кожному вона писала, що хвора, хоч і приховувала, наскільки погано. Смерть батька, Макара, досі боліла, як свіжа рана. Олексій розумів, що своєю любов’ю до Олени він зламав життя не лише собі, а й матері, батькові й самій Олені.
Під ранок він задрімав і побачив сон: маленький хлопчик, він іде з батьками в ліс по малину. Вони сміються, набирають повні відра ягід, а потім сидять на галявині. Олексій п’є молоко з чорним хлібом, а батько, Макар, підхоплює маму на руки і гукає на весь ліс:
— Я найщасливіший на світі! У мене найкраща дружина і син! Я вас люблю!
Птахи злітають із дерев, а мама сміється, притискаючись до Макара.
— Тихіше, Макарушко, людей налякаєш! — каже вона. — Щастя любить тишу, зглазиш нас!
— Та хай чують усі! Я вас із сином безмежно люблю! — реве батько.
Олексій прокинувся в холодному поту. Сон здавався таким реальним, що він відчув запах лісу й трави. Але це був лише сон. Дитинство, де батько живий, де вони всі щасливі, залишилося в минулому.
Встаючи на роботу, Олексій знову прокручував у голові той сон. У колонії виживаєш лише спогадами та надією. Цілий день він думав про втечу. Рішення було тверде: він мусить побачити маму, хоч би якою була ціна. Він знав, що якщо спіймають — а спіймають точно — строк виросте. Але страх не побачити маму перед її смертю був сильнішим.
Олексій приглядався до території. Помітив, що сміттєвоз приїжджає кожні два дні. У тій машині вивозять купу мотлоху — можна сховатися. Хоч контроль на поселенні не такий суворий, як у зоні, машину все одно перевіряють довгими металевими прутами. Попасти під такий прут — значить, проб’ють наскрізь. Але Олексій думав: «Якщо судилося тут залишитися, то хай. Зате побачу маму, а може, й тата на тому світі».
Він щодня працював і спостерігав, вираховуючи шляхи втечі. Його серце горіло однією думкою — дістатися до Вербівки, до мами.
Олексій довго виношував план втечі, обдумуючи кожну дрібницю. У колонії, де кожен день був схожий на попередній, він помітив сміттєвоз, який приїжджав до Вербівської зони кожні два дні. Велика машина забирала купи сміття — ідеальне місце, щоб сховатися. Але ризик був величезний: охоронці перевіряли кузов довгими металевими штирями, які могли пробити людину наскрізь. Олексій знав, що це їхній єдиний шанс, і серце підказувало: треба діяти.
Він зібрав Василя і Сивого в кутку бараку, де їх ніхто не чув.
— Хлопці, є ідея, — тихо почав Олексій. — Сховатися в сміттєвозі. Але якщо штир зачепить, то все. Ви точно зі мною?
— Я в ділі, — кивнув Василь, хоч у його очах мелькнула тінь сумніву. — Тільки б не смерділо там, як у пеклі.
— Мені байдуже, — додав Сивий. — Хочу, щоб ти до мами дістався, Льошо. А там хай буде, як Бог дасть.
Олексій глянув на них із вдячністю. Ніхто не змушував їх ризикувати, але вони йшли за ним. Настав день втечі. Під вечір, коли охорона була менш п “‘ильною, вони прослизнули до смітника і залізли в кузов. Сміття падало зверху, придавлюючи їх. Запах був нестерпний, але Олексій шепотів собі: «Це для мами. Тільки б вижити».
Машина рушила. Олексій відчув, як щось гостре вдарило в ногу, і ледь стримав крик. Біль пронизав усе тіло, а в чоботі захлюпала кров. «Зачепило штирем», — подумав він, але зціпив зуби. Василь і Сивий мовчали, притиснуті сміттям. Раптом машина різко зупинилася, і Олексій почув голоси охоронців.
— Глянь, щось ворушиться! — гукнув один. — Беглий, чи що?
— Та ні, це мішок, — відмахнувся другий. — Давай швидше, бо дощ ллє.
Машина знову рушила. Олексій зрозумів, що вони виїхали за територію.
— Василь, Сивий, ви живі? — прохрипів він, намагаючись ворушитися.
— Я тут, — озвався Сивий. — Руку зачепило, але дихаю.
Василь не відповідав. Олексій запанікував, але часу не було. Він почав вигрібати сміття, розчищаючи шлях наверх. Руки кровоточили, але він не зупинявся. Нарешті машина зупинилася, і кузов почав підніматися. Олексій ухопився за якийсь мішок і покотився вниз, на сміттєзвалище.
— Сивий, вилазь! — прошепотів він.
— Іду, — відгукнувся той, вибираючись із купи. Його рука була в крові, але він тримався.
Олексій оглянувся. Василя ніде не було.
— Він не вибрався, — тихо сказав Сивий, хрестячись. — Хай йому земля пухом.
Олексій стиснув кулаки, але часу на сльози не було. Нога боліла так, що темніло в очах, але він змусив себе йти. Вони з Сивим побрели геть від звалища, тримаючи в кишені лише сірники та шматок хліба, який Олексій заховав за пазуху.
— Треба помитися, — сказав Сивий. — Від нас тхне, як від свинарника.
Вони вийшли на ґрунтову дорогу, сподіваючись дістатися до траси. Олексій кульгав, спираючись на палицю, яку виламав із гілки. Кров у чоботі хлюпала, але він думав лише про маму.
— Слухай, Сивий, як тебе звати по-справжньому? — запитав Олексій. — На волі «Сивий» якось не звучить.
— Степан я, — усміхнувся той. — Але звик уже до прізвиська. А ти, Льошо, тримайся. Ми до твоєї мами дійдемо.
Раптом вони почули гудіння машини. Олексій махнув рукою, і старий «Жигуль» зупинився. За кермом сидів дід із сивою бородою.
— Куди вам, хлопці? — запитав він, приглядаючись.
— До міста, діду, — відповів Олексій. — Грошей, щоправда, немає.
— Сідайте, — махнув дід. — Не все в житті гривнями міряють.
Олексій із Степаном залізли в машину, відчуваючи полегшення. Навіть якщо собаки візьмуть слід, тут він обірветься. Думка про маму гріла серце, але біль у нозі нагадував, що шлях до Вербівки ще довгий.