Осінній ранок у центрі Києва був сирим і похмурим. Вітер гнав пожовкле листя алеями парку імені Шевченка. Перехожі, закутані в шарфи, поспішали у справах, не помічаючи самотньої постаті на лавці біля ставка. Чоловік у дорогому пальто сидів, спершись на спинку. Поруч стояла інвалідна коляска, на якій нерухомо сидів хлопчик. Його звали Назар, йому було десять, і його темні очі дивилися кудись удалечінь, ніби шукаючи відповідь на невідоме запитання.
Олег, батько Назара, виглядав виснаженим. Його обличчя, зазвичай упевнене й тверде, як у успішного бізнесмена, цього ранку здавалося тьмяним. Він кинув погляд на сина, який сидів мовчки, стиснувши руки на колінах. «Назарчику, може, погодуємо качок?» — обережно запитав Олег, намагаючись розворушити тишу. Хлопчик лише ледь похитав головою, не відводячи очей від води.
Раптом до них підійшла дівчинка. Їй було не більше восьми років. На ній була стара куртка, що висіла мішком, і стоптані черевики, які явно дісталися від когось іншого. У руках вона тримала пошарпаного плюшевого зайця з ґудзиком замість ока. Дівчинка зупинилася, глянула на Назара, потім на Олега і тихо, але впевнено сказала: «Дядьку, я знаю, як зробити, щоб ваш син знову ходив».
Олег здригнувся. Його перша думка була, що це чийсь жарт. Він озирнувся, шукаючи приховану камеру чи хоча б когось, хто звернув би увагу. Але люди йшли повз, не зупиняючись. «Що за нісенітниці? Ти хто така?» — різко кинув він, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування. Але дівчинка не відступила.
Вона дивилася прямо в очі, і в її погляді було щось дивовижно доросле. «Я не жартую. Мій сусід, Вітька, теж не ходив. А тепер бігає з нами на шкільному подвір’ї. Я можу допомогти». Назар раптово підняв голову. Його очі, досі байдужі, спалахнули цікавістю. Він дивився на дівчинку, і вперше за довгий час на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
Олег відчув, як щось стисло його серце. Він не розумів, чому, але ця крихітна іскра в очах сина розбудила в ньому давно забуту надію. Він зітхнув, глянув на дівчинку і тихо сказав: «Гаразд. Ходімо. Розкажеш усе по порядку».
Вони зайшли до маленької кав’ярні на розі Хрещатика. За вікном линув дощ, а всередині пахло свіжозвареною кавою і теплим хлібом. Олег замовив чай і шматок медовика для дівчинки, яка назвалася Соломією. Назар сидів поруч, уважно слухаючи. Олег все ще був насторожений, але цікавість перемагала. «Ти сказала, що можеш допомогти. Поясни, як саме», — його голос звучав суворо, майже як на діловій зустрічі.
Соломія підняла очі, тримаючи ложку над тарілкою. «Моя бабуся Марія. Вона з села під Білою Церквою. Усе життя допомагала людям. Якщо в когось боліли ноги чи спина, вона робила масажі, настої з трав, вчила правильно дихати. Я бачила, як вона поставила на ноги одного хлопчика, якого батьки вже й не сподівалися врятувати. Я їй допомагала. Потім бабуся захворіла, і ми переїхали до Києва».
Олег слухав мовчки, і його обличчя не видавало емоцій. Він звик довіряти лише лікарям із дипломами та клінікам із сучасним обладнанням. Але в голосі Соломії було щось, що змушувало дослухатися — щирість, якої не купиш за гроші. «Я не чаклунка, — продовжувала вона. — Але знаю, як знайти потрібні точки на тілі, як говорити з людиною, щоб вона не боялася. Це довго, але я можу спробувати, якщо дозволите».
Назар раптом узяв батька за руку і тихо сказав: «Тату, вона хороша. Я хочу спробувати». Олег повернувся до сина, і його серце закалатало. Уперше за місяці він побачив у Назара не лише біль, а й віру.
Олег ще вагався, але слова сина звучали в голові, як дзвін. Він глянув на Соломію, яка терпляче чекала його відповіді, і кивнув. «Де живе твоя бабуся?» — запитав він, відчуваючи, як у грудях змішуються сумніви й надія. Соломія оживилася: «Недалеко, у селі під Фастовом. Я покажу дорогу!» Олег зітхнув, ніби відпускаючи тягар. «Добре, їдемо».
Надворі вечоріло. Сірий позашляховик Олега повільно котився вузькою ґрунтовою дорогою, минаючи поля й переліски. У салоні панувала тиша. Назар дивився у вікно, де миготіли силуети дерев у сутінках. Соломія сиділа поруч, стискаючи свого пошарпаного зайця, і зосереджено дивилася вперед. Олег міцніше стис кермо, думаючи: «Що я роблю?» Але погляд Назара, сповнений віри, не давав повернути назад.
Машина зупинилася біля старенької хати з похиленим парканом. Навколо розкинувся бур’ян, біля подвір’я стояв колодязь із іржавим від Ascendancy відром, а за хатою виднілася облуплена комора. Олег відчув, як сумніви знову підступають, але Соломія вже вискочила з машини й побігла до дверей. З хати вийшла бабуся — маленька, сухенька, у хустці, з теплою усмішкою. Її очі були затуманені хворобою, але вона одразу відчула гостей. «Соломійко, це ти їх привела?» — запитала вона, торкаючись рукою повітря, ніби перевіряючи присутність.
«Так, ба! Це дядя Олег і Назар. У нього, як у нашого Славка було, пам’ятаєш?» — Соломія говорила швидко, з гордістю. Бабуся кивнула, ніби все зрозуміла, і запрос方便ly запросила: «Заходьте, у нас просто, але з душею». Всередині хата пахла сушеними травами й дровами, що потріскували в печі. На стінах висіли вишиті рушники, пучки звіробою та старі фотографії в дерев’яних рамках. Підлога поскрипувала, але була чисто вимита.