Осінній вечір накрив передмістя ніжною імлою. Олена Кравець, повернувшись із чергування в районній лікарні, втомлено підняла з ганку стос листів. Серед квитанцій за комуналку та рекламних буклетів її увагу привернув цупкий конверт із сріблястим візерунком. Вона зупинилася, відчуваючи, що це не просто черговий лист. Вітер гнав опале листя по подвір’ю, а в голові крутилися думки про довгий день: уколи, перев’язки, скарги пацієнтів.
Увійшовши до будинку, Олена кинула сумку на лавку біля дверей. «Я вдома!» — гучно гукнула, скидаючи куртку. З коридору вибіг восьмирічний Назар, тримаючи в руках аркуш із малюнком. «Мам, дивись, я намалював дракона! Учителька сказала, що це найкраща робота в класі!» Його очі горіли захватом, а русяве волосся розтріпалося від біганини. Олена усміхнулася, пригладила синові чуба. «Герой мій, давай показуй свій шедевр!»
Вона попрямувала до кухні, де одинадцятирічна Соломія сиділа за столом, зосереджено гризучи олівець над зошитом із математики. «Соля, як там дроби?» — жартома спитала Олена, ставлячи чайник. Дівчинка зітхнула: «Мам, це пекло, а не дроби!» Олена розсміялася, але її погляд повернувся до конверта.
Чоловік Олени, Тарас, щойно повернувся з роботи, розв’язуючи краватку. Він працював інженером на місцевому заводі, і його сорчка пахла металом та кавою. «Що там у пошті?» — кинув він, увімкнувши кавоварку. Олена дістала конверт. «Схоже, від Марії!» Вона розірвала його й застигла. «Вона виходить заміж! За Ростислава Коваля!» Тарас присвиснув. «За того бізнесмена? Ну, він же зірка нашого містечка!»
Ростислав Коваль був відомим у Вишневому: власник кількох ресторанів, завжди в костюмі, з ідеальною зачіскою й репутацією людини, яка вміє закривати угоди. Олена пробігла очима, запрошення. «Весілля за три місяці. Запрошена вся наша родина». Вона з Марією були як день і ніч. Олена — відповідальна, вдумлива, завжди намагалася бути «правильною» для батьків. Марія, молодша на шість років, була як вогник: харизматична, з іскрою в очах, що зачаровувала всіх. Батьки, Ганна й Ігор, часто хвалили Марію: «Олено, бери приклад із сестри, вона така енергійна!» Це боліло, хоч Олена й не показувала.
Тієї ночі, коли діти заснули, Олена сиділа в спальні, тримаючи запрошення. Марія знову сяяла: закінчила юрфак у Львові, працювала в крутій фірмі, а тепер — весілля з Ростиславом. Олена зітхнула, відчуваючи, як у грудях щось стискається. Тарас, вийшовши з ванни, помітив її задумливість. «Що гризе?» — спитав, сідаючи поруч і витираючи волосся рушником. «Та Марія», — зізналася Олена. «У неї все як у казці. А я… просто тягну рутину». Тарас узяв її за руку. «Лен, у тебе є ми, діти, дім. Ти — наш фундамент. Чого тобі бракує?» Він підморгнув, але Олена лише усміхнулася — у душі залишався неспокій.
Наступного дня Олена набрала телефонний номер сестри. «Вітаю, Маріє!» — сказала вона, намагаючись звучати щиро, хоча в голосі бриніла легка напруга. «Дякую, Лено!» — Марія аж захлиналася від захвату. «Я й сама не вірю! Ростислав — просто мрія! Сестричко, ти ж допоможеш із весіллям? Ми ж рідні!» Олена на мить замислилася, відчуваючи, як у грудях ворушиться суміш радості й тривоги, але відповіла: «Звісно, кажи, що треба!» — «Супер! Завтра обідаємо в «Кав’ярні на Горі», я все розкажу!» — Марія була на сьомому небі. Олена поклала слухавку, а в голові гуділи думки. Вона хотіла бути ближчою до сестри, але щось — чи то в її радісному голосі, чи в її власних відчуттях — викликало неспокій.
Сидячи на кухні, Олена згадала своє весілля. Шістнадцять років тому вони з Тарасом побралися з великої любові. Перші роки були як у кіно: ночі без сну, сміх, мрії про майбутнє. Але з появою Назара, а потім Соломії, життя стало розміреним, як вишиванка — гарним, але одноманітним. «Це нормально», — переконувала вона себе, але іскра, що колись палала, давно згасла.
За обідом у кафе Марія сяяла, наче весняне сонце. Вона розповідала, як познайомилася з Ростиславом на благодійному вечорі у Вишневому, як він освідчився на даху його ресторану, тримаючи в руках обручку з діамантом. Олена слухала, усміхаючись, але в душі боролася із заздрістю, що колола, мов голка. «Лено, я завжди хотіла бути, як ти», — раптом сказала Марія, пильно дивлячись їй в очі. «У тебе справжня сім’я, дім, діти. Мама з татом завжди тобою пишалися».
Олена аж завмерла. «Я? Та ти ж успішна, Маріє!» — вигукнула вона. Марія похитала головою. «Може, в роботі. Але твої Назар, Соломія, Тарас — це те, про що я мрію». Олена задумалася. Сестра, якій вона заздрила, заздрила їй? Це було дивно, але гріло душу.
Та ввечері, коли Тарас знову відійшов, бурмочучи щось у телефон, Олена відчула холодок сумніву. Щось у її «ідеальній» сім’ї було не так. Минуло кілька тижнів. Олена гасала між роботою в лікарні, уроками дітей і підготовкою до весілля Марії. Вона домовлялася з флористами з Бучі, перевіряла меню для бенкету, обирала гірлянди для залу. Марія телефонувала мало не щодня: то радилася про сукню, то ділилася захватом від нової ідеї. Олена старалася, але втома накопичувалася, як осіннє листя на подвір’ї.
Якось увечері, вкладаючи Назара спати, вона почула: «Мам, мені не подобається дядько Ростик». Олена здивувалася, цілуючи сина в чоло. «Чому, малий?» — «Він ховає телефон, коли я поруч. Наче щось погане робить», — серйозно сказав хлопчик. Олена розсміялася, але в душі щось ворухнулося. «Та він просто зайнятий, у бізнесменів купа справ», — заспокоїла вона, хоча тривога не відступала. Назар насупився, але промовчав. Олена відмахнулася від його слів, подумавши, що це дитячі вигадки.
Але того ж вечора, зайшовши до вітальні, вона побачила, як Тарас поспішно вимкнув телефон. «З ким розмовляв?» — спитала вона, стараючись звучати невимушено. «Та по роботі, знаєш, проєкт гальмує», — відповів він, уникаючи її погляду. Олена кивнула, але помітила, що Тарас останнім часом часто затримувався. Бувало, їхав на «термінові» зустрічі навіть у неділю. Вона переконувала себе, що це через весільну метушню, через стрес. Їхня сім’я була міцною. Чи вона просто хотіла в це вірити?
Напередодні весілля Олена приїхала до готелю в Ірпені, де готували репетиційну вечерю. Вона щойно перевірила розстановку столів, коли помітила Назара на парковці. Хлопчик крадькома гасав біля чорного позашляховика Ростислава, зазираючи у вікна. Олена поспішила до нього. «Назар, що ти робиш?» — суворо спитала, підходячи. «Не можна чіпати чужі машини!» Хлопчик здригнувся. «Мам, я просто… дивився», — пробурмотів він, пнувши камінець. Олена насупила брови, але не стала наполягати. «Ходімо, пора до номера. Сьогодні вечеря, а завтра весілля».