У гамірному терміналі аеропорту Львів імені Данила Галицького стояла молода жінка, її очі розширилися від страху. Вівчарка східноєвропейського типу, з густою сіро-чорною шерстю, гавкала так, що гул зали перекривав її рик. Жінка, тримаючи руку на округлому животі, відступила, її пальці тремтіли, стискаючи край вишитої хустки, накинутої на легке пальто. «Благаю, заберіть собаку!» — вигукнула вона, її голос тремтів, коли вона шукала очима когось, хто б допоміг.
Але пес, якого звали Буран, не вгавав. Його низький рик відлунював у залі, м’язи напружилися, а очі пильно стежили за жінкою, ніби вона несла невидиму небезпеку. Олег, працівник служби безпеки аеропорту, обмінявся швидким поглядом із напарниками. Він знав Бурана, як ніхто інший. Цей пес, вихований для пошуку заборонених речовин, мав нюх, якому позаздрили б найкращі детективи. Але цього разу в його поведінці було щось незвичне — майже моторошне.
Олег насупив брови, дивлячись на жінку. Її бліде обличчя, широко розкриті очі й тремтячі руки викликали співчуття, але інстинкти Бурана не можна було ігнорувати. Що вона приховує? Чи становить загрозу для десятків людей у терміналі? Думки вирували, наче рій бджіл у вулику. Напарник Олега, кремезний чоловік із короткою стрижкою й суворим поглядом, ступив уперед. «Пані, нам треба побалакати», — сказав він різко, його голос звучав, як наказ, хоч і без грубощів.
Жінка зблідла ще дужче, її шкіра стала майже прозорою. «Я не розумію, — прошепотіла вона, — я нічого не зробила». Її голос тремтів, на межі істерики. Навколо натовп гудів: хтось шепотів, хтось знімав на телефон, хтось кидав співчутливі погляди. Атмосфера в залі загусла, наче перед грозою, а в повітрі відчувалася напруга.
Олег відчував, як серце калатає. Він довіряв Бурану, як собі. За чотири роки разом пес жодного разу не помилився. Але зараз ситуація була слизькою. А якщо це помилка? А якщо жінка невинна? Він пригадав, як минулого року Буран учуяв контрабанду в сумці туриста, що здавався звичайним дідусем. Тоді все закінчилося затриманням. Але тут — вагітна жінка, чий переляк здавався справжнім. Олег стиснув щелепи. Ризикувати безпекою аеропорту він не міг, але й травмувати невинну не хотів.
«Відведемо її на перевірку», — вирішив він, кинувши погляд на колег. Двоє охоронців у синій формі рушили до жінки. Вони діяли впевнено, але намагалися не лякати її ще більше. Один із них легенько торкнувся її ліктя. «Ходімо, пані», — сказав він м’яко, хоч у голосі чувся метал.
Жінка кивнула, але її дихання стало уривчастим. Вона обіймала живіт обома руками, ніби захищаючи дитя від усього світу. «Я не знаю, що відбувається», — прошепотіла вона, її очі заблищали від сліз. Вона кинула благальний погляд на Олега, сподіваючись на порятунок.
Олег ішов слідом, тримаючи Бурана на короткому повідці. Пес не заспокоювався. Його гострі очі стежили за жінкою, вуха притиснулися, а шерсть на загривку настовбурчилася. Олег ніколи не бачив Бурана таким наполегливим. Зазвичай пес був стриманим, його реакції — чіткими. Але зараз він поводився так, ніби кричав: «Слухайте мене!»