Вітер гудів у тополях, а вулиця Хрещатик гомоніла життям: гудки машин, сміх студентів, гомін продавців на розі біля ЦУМу. Олег Іванович, відомий столичний бізнесмен, чий завод із виробництва сонячних панелей гримів на всю Україну, стискав у руці свою різьблену палицю з дуба. Його пальці побіліли від напруги. Дитячий голос, тонкий, але впевнений, прорізав міський гамір, як ніж — полотно.
— Що ти сказав? — хрипко перепитав Олег, різко обертаючись.
Перед ним стояв хлопчик, років десяти, у старій куртці, що висіла на худих плечах, як на вішалці. Джинси з дірами на колінах, брудні кросівки, а на обличчі — сліди пилу з київських доріг. Але очі… Очі світилися дивним теплом, спокоєм, якого не зустрінеш у дітей, що просять милостиню біля метро.
— Я сказав, що можу допомогти вашій доньці, — повторив хлопчик, не відводячи погляду.
Олег завмер. Його донька, Соломія, уже три роки не вставала з ліжка після страшної аварії на трасі під Борисполем. Найкращі лікарі з Києва, клініки у Львові, консультації в Польщі — всі лише розводили руками. А тут цей хлопець, босоногий, із виглядом, ніби щойно зійшов із ікони, сміє говорити про порятунок.
— Ти що, жартуєш? — голос Олега тремтів від гніву. — Гадаєш, це смішно?
— Ні, пане Олеже, — спокійно відповів хлопчик. — Дайте мені десять хвилин із нею. Я доведу, що не брешу.
Олег хотів розвернутися і піти. Логіка кричала: це обман, черговий шахрай, який полює на його гроші. Але в грудях, там, де щодня пекла рана від спогадів про Соломію в лікарняному ліжку, ворухнулася крихітна іскра. Надія.
— Як тебе звати? — повільно запитав він.
— Назар, — відповів хлопчик, тримаючи голову високо.
— Сідай у машину, Назар. Якщо це обман, я залишу тебе в лісі під Броварами, де навіть вовки не гуляють.
Хлопчик кивнув, не злякавшись ні погрози, ні різкого тону. Він сів на заднє сидіння чорного позашляховика з такою гідністю, ніби їхав не в авто мільйонера, а на власному коні. Дорогою до будинку в Конча-Заспі він мовчав, дивлячись у вікно, наче вже бачив Соломію.
Коли вони в’їхали в двір маєтку, прислуга здивовано перезирнулася. Олег не звертав уваги. Він вів Назара через просторий хол, де на стінах висіли картини Катерини Білокур і Марії Примаченко, до кімнати доньки. Соломія сиділа біля панорамного вікна, тримаючи на колінах вишиту подушку. Її обличчя було блідим, але очі горіли цікавістю.
— Соломіє, — тихо сказав Олег, — до тебе гість.
Дівчина підняла погляд. Побачивши Назара, вона здивовано звела брови.
— Тато, хто це?
— Його звати Назар. Він каже, що може… — голос Олега зірвався, — допомогти тобі.
Назар, не чекаючи запрошення, підійшов і сів навпроти. Він дивився на Соломію довго, мовчки, ніби зазирав кудись глибше, ніж дозволяють очі. Потім заговорив, тихо, але твердо:
— У тебе не тіло зламане, Соломіє. У тобі страх. Він сидить у грудях, як камінь. Ти боїшся знову рухатися. Боїшся впасти. Цей страх тримає тебе, як кайдани.
— Що? — прошепотіла вона, її очі розширилися.
— Мені потрібна твоя віра. Тільки віра. Не уколи, не лікарі. Просто повір.
Він простягнув руку. Його долоня була пошрамована, ніби від роботи на городі, але в жесті відчувалася сила. Соломія завмерла. У кімнаті запала тиша, лише годинник на стіні цокав, відмірюючи секунди. Її рука, тонка, як вербова гілка, повільно піднялася і лягла в його долоню.