Василь Ковальчук із тривогою стежив за лікарями, які поспішно заходили та виходили з кімнати його маленької доньки Соломії. Дівчинці, якій щойно виповнилося два роки, діагностували рідкісне неврологічне захворювання, через яке вона не могла ходити й пересувалася в інвалідному візку. Останні дні Соломія майже не їла, і це тримало всіх у їхньому просторому будинку в напрузі. Будинок стояв у престижному районі на околиці Львова, де тишу порушували лише гудки автомобілів та гомін сусідських дітей.
Василь згадав один сонячний день у парку Стрийському, який тепер здавався далеким сном. Тоді він, ховаючись за старою липою, спостерігав, як Соломія гуляла з нянею. Його серце стиснулося, коли до візочка дівчинки підійшов худорлявий хлопчик у вицвілій футболці та потертих шортах. У руках він тримав шматок свіжого хліба, який, мабуть, щойно купив у кіоску неподалік.
Няня Олена, захоплена розмовою по телефону, не помітила, як хлопчик почав ділитися хлібом із Соломією. «Гей, хто ти такий, щоб чіпати мою доньку?» — гримнув Василь, кидаючись до дітей. Його голос тремтів від гніву й страху. «Ти ж можеш бути хворим, брудним!» Хлопчик, якому було не більше чотирьох років, злякано відступив, міцно стискаючи хліб у руці.
Олена, спохватившись, почервоніла від сорому. «Пробачте, пане Василю, я відволіклася лише на мить!» — благала вона, але Василь уже не слухав. «Ти звільнена, Олено. Забирай свої речі до вечора», — відрізав він, перевіряючи, чи все гаразд із Соломією. Няня залилася сльозами, але Василь не звернув на це уваги. Його погляд був прикутий до хлопчика, який досі стояв неподалік, переляканий і розгублений.
Раптом до них підбігла літня жінка з виснаженим обличчям і сивим волоссям, зібраним у тугу косу. «Пробачте, пане, це мій онук, Тарасик. Він не хотів нічого поганого, лише поділитися хлібом», — мовила вона, ледь переводячи подих. Василь глянув на неї з відкритою зневагою. «Тримайте свого хлопця подалі від моєї доньки», — холодно кинув він, обережно беручи Соломію на руки й саджаючи її у візок. «Ходімо звідси».
Коли їхній чорний позашляховик від’їжджав від парку, Василь дивився у вікно. Тарасик із бабусею стояли на тротуарі біля парку, тримаючись за руки, і дивилися услід машині. Але що здивувало Василя найбільше — Соломія теж озиралася назад, її очі блищали, ніби шукали того хлопчика. Це був перший раз за тижні, коли вона виявила інтерес до чогось.
Наступного дня стан Соломії погіршився. Вона відверталася від усіх, хто намагався її нагодувати, навіть від батька. Василь викликав найкращих лікарів зі Львова й Києва, але ніхто не міг змусити дівчинку їсти. «Пане Ковальчук, нам треба поговорити», — сказала докторка Наталія Гринишин, неврологиня, яка спостерігала Соломію від самого діагнозу. — Якщо вона й далі відмовлятиметься від їжі, доведеться ставити зонд».
Василь провів рукою по сивіючому волоссі, відчуваючи, як безсилля стискає груди. «Робіть усе, що потрібно, Наталіє. Гроші — не проблема», — відповів він, як завжди, коли йшлося про здоров’я доньки. Докторка, жінка середнього віку з теплим поглядом, зітхнула. «Пане Василю, справа не лише в медицині. Соломія здається сумною. Діти, навіть із такими обмеженнями, реагують на любов і тепло».
Василь насупився, відчуваючи, як у ньому закипає захисна реакція. «Ви хочете сказати, що я не люблю свою доньку?» — різко спитав він. «Ні, звісно, ні», — спокійно відповіла Наталія. «Просто їй, можливо, бракує чогось, що ми ще не зрозуміли».
Після розмови з докторкою Наталією Василь залишився сам у своєму просторому кабінеті в будинку на околиці Львова. У 50 років він збудував успішну будівельну компанію, яка приносила мільйони гривень, але з моменту, коли його дружина Марта покинула їх після народження Соломії, життя втратило барви. Кабінет, обставлений дубовими меблями та прикрашений картинами карпатських пейзажів, здавався холодним і порожнім, як і його душа.
Раптом у двері постукали. Це був Ігор, водій, який працював на сім’ю понад десять років. «Пане Василю, можна поговорити?» — обережно спитав він, тримаючи в руках кепку. Василь кивнув, хоча його думки були далеко. «Це про Соломію», — продовжив Ігор, сідаючи на краєчок стільця. «Я помітив, що вона весь час дивиться у вікно, коли ми проїжджаємо повз Стрийський парк».
«І що з того?» — різко кинув Василь, але в його голосі вже не було звичної впевненості. Ігор зітхнув, ніби наважуючись на щось важливе. «Пам’ятаєте той день у парку? Хлопчик, Тарасик, дав їй хліб, і Соломія… вона усміхнулася. Я ніколи не бачив її такою щасливою». Василь замовк, згадуючи ту мить. Це була правда: Соломія тоді сяяла, коли маленький хлопчик простягнув їй шматок хліба.
«Що ти пропонуєш, Ігоре?» — спитав Василь, уже спокійніше. Ігор знизав плечима, але в його очах світилася надія. «Може, варто знайти того хлопчика? Подивитися, чи зможе він якось допомогти Соломії». Василь пирхнув, але цього разу без злості. «Ти серйозно? Привести якогось вуличного хлопця до моєї доньки? Це нереально». Ігор опустив голову й мовчки вийшов, але зерно сумніву вже проросло в душі Василя.
Тієї ночі, намагаючись нагодувати Соломію кашкою, Василь помітив у її погляді щось нове. Це не була апатія, як раніше, а туга. Як дворічна дівчинка з неврологічними проблемами могла сумувати за кимось, кого бачила лише раз? «Соломійко, сонечко, ти ж маєш їсти», — благав він, але дівчинка відвернулася. Тоді Василь прийняв рішення, яке здивувало навіть його самого.
Наступного ранку він викликав Ігоря до кабінету. «Знайди того хлопчика з парку і його бабусю», — сказав прямо. «І приведи їх сюди». Ігор не приховав здивування. «Ви впевнені, пане?» «Ні, не впевнений», — зізнався Василь, потираючи скроні. «Але я не знаю, що ще робити».
Ігор провів два дні, обходячи Стрийський парк у пошуках Тарасика та його бабусі. Нарешті, третього дня, він побачив їх на лавці біля фонтану. Вони ділили маленький пиріжок, куплений у вуличному кіоску. «Доброго дня», — звернувся Ігор, намагаючись звучати дружелюбно. «Пам’ятаєте мене? Я водій пана Ковальчука».
Літня жінка, яку звали пані Ганна, міцно стиснула руку онука. «Чого вам треба?» — спитала вона з недовірою. «Ваш господар уже наробив нам клопоту». Ігор присів, щоб бути на рівні Тарасика. «Привіт, малий. Пам’ятаєш дівчинку у візочку? Соломію?» Очі хлопчика загорілися. «Це та, що не говорить? Їй сподобався мій хліб?» «Так, саме вона», — усміхнувся Ігор. «Вона хвора, знаєш? Не хоче їсти, і лікарі дуже хвилюються».
Пані Ганна насупилася. «І що нам до того?» — буркнула вона. Ігор зітхнув. «Пан Василь хоче, щоб Тарасик прийшов до Соломії. Може, вона їстиме, якщо він запропонує їжу». Жінка гірко всміхнулася. «Спочатку він кричить на мого онука, а тепер просить допомоги?»