Сірий осінній день у селі Підлісне біля Черкас огорнув усе холодною мрякою. Небо, важке від хмар, ніби готувалося пролитися дощем. На сільському кладовищі, де проходила церемонія прощання з Ганною Петрівною, панувала тиша, пронизана сумом і повагою. Ганна, шанована місцева травниця, залишила по собі теплі спогади в серцях односельців. Люди, зібравшись навколо труни, тримали в руках хустинки, витирали сльози й тихо ділилися історіями про її доброту. Легкий вітер гойдав пожовкле листя на старих дубах, ніби природа сама шепотіла слова співчуття.
Та раптом тишу розірвав гучний гавкіт Бровка, вірного пса Ганни. Цей старий вівчар, який завжди супроводжував господиню, стояв біля труни, напружений, із настороженим поглядом. Його гавкіт був настільки пронизливим, що люди завмерли, обмінюючись здивованими поглядами. Дехто перешіптувався, тривожно поглядаючи на пса: «Що з ним? Чому він так гавкає, аж серце холоне?» Бровко неспокійно тупцяв на місці, не відводячи очей від труни, ніби відчував щось, недоступне людському оку.
— Що ти, Бровку, заспокойся, — лагідно мовила стара Марія, сусідка Ганни, але пес лише гавкнув ще голосніше, ніби попереджаючи про небезпеку.
У селі Бровка знали як розумного собаку. Старші розповідали, як тварини можуть бачити те, що людям не під силу. Діти, затамувавши подих, тулилися до батьків, а дорослі переглядалися, згадуючи давні історії про чуйність собак до потойбічного. «Може, він щось відчуває?» — тихо запитала молода Олена, тримаючи за руку свою донечку. У її голосі бриніли страх і цікавість.
Священник отець Василь, який проводив церемонію, помітив, що увага людей розсіюється. Зберігаючи спокій, він глибоко вдихнув і попросив усіх присісти. Та Бровко не вгавав. Отець підійшов до пса, намагаючись його заспокоїти: «Тихо, друже, усе гаразд». Але пес відступив, тихо гарчачи, і вперто дивився на труну. Священник, змахнувши піт із чола, відчув, як погляди людей пронизують його.
— Це ж просто собака, — пробурмотів він, силуючись усміхнутися, але його голос тремтів. Дехто помітив, що отець уникав дивитися на труну, ніби боявся чогось.
— А що, як Бровко знає щось? — прошепотіла Олена до сусідки. По натовпу пробіг морозець, ніби невидима тінь торкнулася сердець, і напруга густішала, мов перед грозою. Діти міцніше стискали руки батьків, а старші почали перешіптуватися, чи не ховається за цим якась таємниця.
Коли спокій остаточно розтанув, отець Василь різко сказав: «Виведіть собаку, будь ласка!» Але Бровко не зрушив із місця, його гавкіт ставав дедалі наполегливішим. У цей момент до труни підійшов Тарас, молодий чоловік, який нещодавно повернувся в село після роботи в місті. Він не був близьким другом Ганни, але її мудрість і доброта завжди вражали його. Тарас, із природною цікавістю до загадок, уважно спостерігав за Бровком.
Присівши біля пса, він тихо мовив: «Що ти хочеш сказати, друже?» Бровко раптово замовк, пильно глянув на Тараса, ніби оцінюючи його. У тій миті здавалося, що пес побачив у ньому того, хто здатен розгадати його тривогу. Тарас, відчуваючи важливість моменту, підвівся й голосно сказав: «Давайте вшануємо Ганну так, як вона того заслуговує». Але в його очах палала рішучість дізнатися правду.
Тарас стояв біля труни, відчуваючи, як напруга в повітрі густішає. Бровко, ніби відчувши його рішучість, коротко гавкнув і повільно рушив до труни, обнюхуючи її краї. Люди в натовпі затамували подих, їхні погляди коливалися між псом і Тарасом. Отець Василь, помітно нервуючи, зробив крок уперед, намагаючись повернути контроль над ситуацією.
— Тарасе, досить, — різко сказав священник, його голос тремтів від стримуваної напруги. — Це не місце для таких дій. Вшануймо Ганну гідно!
Але Тарас не відступав. Він помітив, як Бровко зупинився біля нижньої частини труни, тихо скавулячи, ніби щось привернуло його увагу. Хлопець присів, провів рукою по дерев’яній поверхні й відчув легку нерівність. Його серце заколотилося швидше. «Щось не так», — подумав він, обережно натискаючи на дошку. Вона ледь помітно ворухнулася, ніби була нещільно закріплена.
— Отче, гляньте, — голос Тараса пролунав твердо, але спокійно. — Тут щось є. Може, варто перевірити?
Отець Василь зблід, його руки тремтіли, коли він наблизився. Натовп загудів, наче вулик, люди перешіптувалися, а дехто, затамувавши подих, обережно підступив ближче, щоб не пропустити жодної деталі. Священник змусив себе кивнути, хоча його очі видавали тривогу. Тарас обережно відсунув дошку, і перед очима всіх з’явився маленький прихований відсік. Усередині лежали пожовклі папери, перев’язані мотузкою, і маленька дерев’яна скринька.
— Що це? — прошепотіла Олена, тримаючи доньку за плечі. Її голос тремтів від подиву.
Тарас обережно дістав скриньку й відкрив її. Усередині були старі листи, кілька срібних монет із викарбуваними гербами й записка, написана дрібним почерком Ганни. Тарас розгорнув її, і його очі пробіглися по рядках. У записці йшлося про таємні справи, які Ганна викрила, пов’язані з церквою. Вона згадувала отця Василя й натякала на щось, що могло змінити уявлення про нього в селі.
— Це її почерк, — тихо сказав Тарас, підводячи погляд до священника. — Вона писала про вас, отче. Про якісь «тіньові справи».
Натовп ахнув. Отець Василь відступив, його обличчя стало червоним від гніву чи страху. — Це наклеп! — вигукнув він. — Як ти смієш паплюжити моє ім’я в такий момент?
— Я лише читаю те, що написала Ганна, — відповів Тарас, тримаючи записку так, щоб усі бачили. — Вона знала щось, що ви приховували. І Бровко це відчув.
Бровко гавкнув, ніби підтверджуючи слова Тараса, і знову повернувся до труни, обнюхуючи її. Люди почали переглядатися, шепіт ставав гучнішим. Дехто згадував, як Ганна завжди була обережною, коли йшлося про церкву, і як вона останнім часом уникала розмов із отцем.
— Це неподобство! — вигукнув отець Василь, вказуючи на Тараса. — Ти ганьбиш пам’ять Ганни! Забирай свого пса й іди геть!
Але Тарас не зрушив із місця. Він відчував, що правда десь поруч, і Бровко, здається, знав, де її шукати. Пес раптом підбіг до священника, тихо гарчачи, і той відступив, ледь не спіткнувшись. У натовпі почулися вигуки подиву.
— Отче, якщо це неправда, чому ви так нервуєте? — спокійно, але впевнено запитав Тарас. — Дозвольте нам розібратися. Якщо Ганна залишила ці записи, вони щось значать.
Отець Василь затнувся, його погляд гарячково метався між Тарасом, Бровком і натовпом, ніби шукаючи порятунку. — Я… я не дозволю цього хаосу! — вигукнув він, але його голос звучав менш переконливо. Дехто з селян почав підходити ближче, їхня цікавість перемагала страх.
Тарас нахилився до Бровка й тихо шепнув: «Молодець, друже. Ти нас на правильний шлях повів». Пес лизнув його руку, ніби кажучи, що готовий іти до кінця. Тарас відчув, як у грудях розгорається вогник рішучості. Він знав, що не може зупинитися, адже Ганна довірила йому й Бровкові свою таємницю.
Натовп стежив за кожним його рухом, і навіть діти, які досі боялися, тепер дивилися з цікавістю. Тарас підвівся, тримаючи записку в руці, і голосно сказав: — Якщо ми хочемо вшанувати Ганну, мусимо дізнатися правду. Хто зі мною?
Кілька голосів підтримали його, і натовп загудів, ніби прокидаючись від сну. Отець Василь, відчуваючи, що втрачає контроль, спробував ще раз: — Це святотатство! Ви всі пожалкуєте!
Але його слова потонули в гулі голосів. Тарас із Бровком попрямував до виходу з кладовища, тримаючи скриньку й папери. Він знав, що наступний крок — це відвідати хату Ганни, адже там могли бути інші підказки. Бровко біг поруч, його очі горіли рішучістю, ніби він відчував, що правда вже близько.