Ніщо не віщувало біди. Ані похмуре київське небо, ані ранкова метушня, ані легка втома в потилиці. Тарас Войтович, тридцятип’ятирічний чоловік із виразними очима, зупинився на червоне світло на перехресті неподалік Хрещатика. Цей маршрут до офісу він знав, як власну долоню: від Подолу через центр і до сучасної будівлі з панорамними вікнами. За склом гуділо місто — гудки машин, шелест осіннього листя, запах кави з вуличних кіосків.
Тарас гортав стрічку новин на смартфоні, коли почув тихий стукіт по склу. Біля машини стояла дівчинка — худенька, з вицвілою хусткою на голові, в руках тримала ганчірку. Її очі, великі й темні, дивилися прямо на нього. Вона підняла руку, показавши п’ять пальців, і кивнула на лобове скло.
«Десять гривень за мийку», — подумав Тарас, уже готовий відмахнутися. Такі сцени були звичною справою: діти на вулицях, які намагалися заробити хоч копійку. Але щось змусило його затримати погляд. На зап’ясті дівчинки блиснув браслет. Тонкий, сріблястий, із маленькими підвісками у формі зірок. Одна з них була трохи зігнута, інша — з ледь помітною подряпиною.
Тарас завмер. Це був браслет Олени. Його Олени. Він замовляв його у львівського майстра п’ять років тому, на її день народження. Унікальна річ, єдина у світі. «Звідки це в тебе?» — видихнув він, опускаючи скло.
Дівчинка здригнулася й відступила. Їхні погляди зустрілися — у її очах був страх, у його — шок. Тарас не кричав, але його голос, низький і напружений, змусив її затремтіти. Вона кинулася геть, загубивши ганчірку в калюжі. Тарас вискочив із машини, залишивши смартфон на сидінні, зробив кілька кроків, але потік транспорту вже хлинув повз. Дівчинка зникла в натовпі, ніби розчинилася в сірому асфальті.
Він залишився стояти посеред вулиці, тримаючи в одній руці порожнечу. Ввечері, у своїй квартирі на Подолі, Тарас зупинився перед дверима, які не відчиняв два роки. Кімната Олени. Після її смерті він наказав залишити все, як є. Жодного разу не переступав поріг.
Тепер він натиснув на ручку. Світло з коридору лягло на запилені меблі. Усе було, як у той день: чашка з недопитим чаєм, книга з закладкою, гребінець із кількома світлими пасмами. На тумбі — шкатулка з прикрасами. Тарас відкрив її, перебираючи вміст: сережки, перстень, кулон із бурштином. Але браслета не було.
Він узяв фото з полиці. Олена на відпочинку в Карпатах, у синій сукні, сміється на тлі гір. Тарас наблизив зображення. На її зап’ясті — той самий браслет. Усе збігалося. Сьогодні він був на руці у вуличної дівчинки.
Тарас сів на підлогу. У грудях замість звичного болю з’явилися питання. Олена ніколи б не віддала цей браслет комусь випадковому. Вона називала його «моєю зіркою». Носила завжди. Значить, віддала свідомо. Але кому? І чому?
Наступного ранку Тарас змінив маршрут. Проїхав тим перехрестям тричі: вранці, в обід, увечері. На другий день — знову. На третій — те саме. Лише на четвертий день він побачив її. Та сама хустка, ті ж швидкі, насторожені рухи. Вона протирала фари на парковці біля супермаркету на Бессарабці.
Тарас припаркувався, вийшов із машини. Дівчинка помітила його й завмерла, як пташка перед хижаком. Потім рвонула бігти. «Зачекай!» — гукнув він, намагаючись не налякати. — «Я не кричатиму. Давай поговоримо».
Вона зупинилася, тримаючи дистанцію. Тарас простягнув їй сто гривень і пакет із пиріжком та яблуком. «Підемо в кафе, поїси. Я заплачу. Мити нічого не треба». Дівчинка дивилася на нього, як на пастку, але голод переміг. Узявши пакет, вона кивнула.
У кафе вона сіла біля виходу, тримаючи ложку так, ніби її могли вирвати. Їла швидко, перевіряючи, чи не заберуть тарілку. Тарас намагався говорити спокійно. «Як тебе звати?» — «Софійка», — відповіла вона тихо. «А браслет? Хто тобі його дав?» Вона задумалася. «Жінка. З коротким волоссям. Добра. Читала нам казки в притулку». Тарас завмер. «Пам’ятаєш її ім’я?» — «Олена», — кивнула Софійка. — «Вона приносила печиво. Обіцяла забрати мене. Але потім… перестала приходити».
Тарас відчув, як повітря стало густим. «Це була моя дружина», — сказав він. Софійка змовкла, потім додала: «Вона обіцяла, що я не залишуся сама. Але я залишилася».