Марта сиділа на широкому підвіконні своєї квартири в старому будинку на вулиці Личаківській у Львові. У руках вона тримала горнятко з м’ятним чаєм, а за вікном легкий вітер гойдав гілки каштанів. Її думки заполонила підготовка до весілля з Остапом, яке мало відбутися за місяць. Але в глибині душі ховалася тінь — спогади про минуле, які вона не могла відпустити.

Остап, обіймаючи її, тихо сказав:
— Марто, може, запросимо твою тітку Ганну на весілля? Це ж особливий день, і він має об’єднувати людей.
Вона на мить завмерла, поклавши голову йому на плече, а потім твердо відповіла:
— Ні, я не хочу її бачити там. І не змушуй мене це робити.
Остап злегка насупився, але продовжив:
— Вона ж твоя рідня, єдина, хто в тебе є. Може, час забути старі образи? Гордість не варта того, щоб руйнувати зв’язки.
Марта відвела погляд, її голос затремтів:
— Я люблю тебе, але не лізь у це. Жоден із моєї родини не буде на весіллі. Вони цього не заслужили.