— Це необхідне, — твердо сказав він, розплачуючись. Касирка всміхнулася, мабуть, подумала, що він її тато.
Вийшовши з магазину, Віталій глянув на дівчинку: «Тепер веди до мами». Софійка повела його вузькими дворами Надвірної. У скромній квартирі пахло чистотою, але бідність визирала з кожного кутка — потертий диван, стара газова плита. З кімнати долинув слабкий голос:
— Софійко, ти вже тут? Я картоплі насмажила, іди їж.
— Мамо, я не сама, — гукнула дівчинка, скидаючи босоніжки.
Віталій завмер із пакетами в руках, не знаючи, куди ступити. З-за дверей виглянула худа жінка з блідим обличчям і темними колами під очима. Її звали Марія.
Марія сперлася на одвірок, її тонкі руки тремтіли від слабкості. Побачивши Віталія з пакетами, вона здивовано звела брови. «Це хто?» — тихо спитала вона в Софійки, але та лише похитала головою. Віталій ступив уперед, відчуваючи себе незграбно в цій тісній квартирі.
— Я Віталій. Продуктів вам купив, — сказав він, опускаючи погляд на підлогу.
— Навіщо це? — Марія насупилася, перевела очі на доньку. — Софійко, ти просила?
— Ні, мамо! Я Бога просила, а він сам підійшов, — заторохтіла дівчинка.
Марія зітхнула, її погляд пом’якшав. «Кладіть на кухню», — кивнула вона, хоч видно було, що їй незручно. Віталій слухняно заніс пакети, а потім усі троє сіли за маленький стіл. Софійка гrizла шоколадку, Марія налила чай у потерті горнятка, а він розповів, як усе сталося.
— Я в церкві був, почув вашу доньку. Сам недавно з війни вернувся, ледь не зламався, — зізнався Віталій, крутячи ложку в руках. — А Софійка мене ніби розбудила. Зрозумів, що є люди, яким гірше.
Марія слухала мовчки, її бліді губи ледь тремтіли. «Дякую вам, — нарешті сказала вона. — Але ви ж не зобов’язані».
— Може, мені це більше треба, ніж вам, — відповів він і глянув на неї. — А що з вами? Розкажіть.
Вона зам’ялася, але почала. З дитинства росла в інтернаті в Коломиї — батьки загинули в аварії. Вивчилася на кухаря, працювала на хлібозаводі. Отримала цю квартирку від держави, жила тихо. Потім зустріла Богдана — багатого, впевненого, з дорогими парфумами. Закохалася до нестями. А коли завагітніла, побігла до нього з радістю — і побачила його з нареченою біля РАЦСу. Він пройшов повз, ніби її не знав.
— Народила Софійку сама, — тихо додала Марія. — Тягнула, як могла. А три місяці тому занедужала. Слабість, запаморочення. У поліклініці сказали — анемія, але треба обстеження. Грошей нема, тож сиджу вдома.
Віталій слухав, і в грудях наростала рішучість. Він знав, що має зробити.
Марія сиділа за столом, її худі пальці стискали горнятко з чаєм. Вона розповідала свою історію, а Віталій слухав, відчуваючи, як у горлі росте клубок. «На хлібозаводі мене звільнили, — тихо мовила вона. — Через слабість зіпсувала партію тіста. Сказали, дякуй, що штраф не впаяли. Гроші скінчилися, навіть на хліб не вистачає. Сусідка приносить картоплю, але ж ліки не купиш за неї».
Вона зітхнула, опустивши очі. «А найстрашніше — опіка приходила. Сказали, якщо роботи не знайду, Софійку заберуть. Як я її виросту, коли ледве на ногах тримаюся?» Віталій стиснув кулаки. «А батько Софійки? Не пробували з ним поговорити?» — обережно спитав він.
Марія гірко всміхнулася. «Богдан давно в Чернівцях, своя сім’я. Я дзвонила, коли Софійка була мала. Думала, пожаліє доньку. А він обізвав мене й кинув слухавку. Ми йому не потрібні». Її голос тремтів. «І нікому не потрібні. Може, Софійці справді краще в притулку. Я не хочу, щоб вона бачила, як я згасаю».