— Чому згасаєте? — різко спитав Віталій.
— Лікарі підозрюють онкологію. Треба МРТ, але безплатно — черга на пів року. А платити нічим, — зізналася Марія, і її очі заблищали від сліз.
Віталій задумався. Чому їх звела доля? Може, це не випадок? «Маріє, не здавайтеся, — твердо сказав він. — Завтра їдемо в клініку, зробимо обстеження».
— У мене нема грошей, — злякано відмахнулася вона.
— У мене є. Не все на Олену витратив, — сумно пожартував він.
— Чому вам це треба? Я ж чужа, — прошепотіла вона.
— Бо я можу. І мені це потрібно, — відповів він, дивлячись їй у вічі.
Вони мовчали. Перед ним — виснажена, бліда жінка, що трималася з останніх сил. А він — скалічений війною, але живий. Дві долі, що перетнулися в цій бідній квартирі в Надвірній. Наступного дня Віталій повіз Марію до лікарні в Івано-Франківськ. Обстеження оплатив сам, не слухаючи її протестів. Діагноз був невтішний — пухлина в підшлунковій, але лікарі давали шанс.
Марія лежала в палаті Івано-Франківської клініки, де повітря пахло дезінфекцією й надією. Віталій оплатив операцію та курси хіміотерапії, не слухаючи її слабких заперечень. «Я віддам, — шепотіла вона, тримаючи його за руку. — Не зразу, але віддам». Він лише кивнув, хоч знав, що ці гривні йому байдужі. Головне — він знайшов сенс: допомагати, бути потрібним.
Поки Марія лікувалася, Софійка жила в Галини Іванівни. Опіка відступила, побачивши, що дівчинкою опікуються. Мама Віталія розквітла: у її квартирі з’явився дитячий сміх. Вона пекла Софійці млинці, плела їй коси, називала «внучечкою». «Бабусю, а коли мама вернеться?» — питала дівчинка, і Галина Іванівна, усміхаючись, гладила її по голівці: «Скоро, моя хороша». Її серце тішилося, що син оживає.
Віталій кинув пити. Записався на курси зварювання, влаштувався на завод у Надвірній, де робили деталі для фронту. Робота була важка, але він відчував гордість — знову приносив користь. А вечорами їздив до Марії, привозив їй домашній бульйон від мами й розповідав про Софійку. Її золотисте волосся випало від хімії, але очі світилися вдячністю.
Через пів року Марія перемогла хворобу. Повернулася додому — худа, з платком на голові, але жива. Софійка кинулася до неї з криком: «Мамо!» Віталій стояв осторонь, відчуваючи, як серце стискається від їхньої радості. Але без них йому стало порожньо. Галина Іванівна зітхала: «Синку, щось ти сумний». Він не зізнавався, але думки про Марію не відпускали.
Одного вечора Віталій купив букет білих лілій і поїхав до неї. Постукав. Марія відчинила, здивовано глянула на квіти. «Віталику, що сталося?» — тихо спитала вона. Він набрав повітря, відчуваючи, як тремтять руки.
— Маріє, я без тебе не можу. Без тебе й Софійки, — випалив він.
— Навіщо ми тобі? Ти молодий, здоровий… А я — тінь, — прошепотіла вона, відвівши погляд.
— Я люблю тебе. А ти… зможеш мене полюбити? Такого, зі шрамом? — спитав він, торкаючись своєї щоки.
Марія всміхнулася, ступила до нього й обійняла. «Ти найкращий», — сказала вона, і її голос затремтів від сліз.
Через місяць Віталій і Марія стояли перед вівтарем у тій самій церкві в Надвірній, де він колись зустрів Софійку. Дзвони гуділи, наповнюючи повітря святковим гомоном. Марія була в білій сукні, під фатою ховався акуратний перук — її золотисте волосся ще не відросло після хімії. Але вона сяяла — не від прикрас, а від щастя в очах. Віталій, у строгому костюмі, здавався вищим, міцнішим. Його шрам нікого не бентежив — гості шепотіли: «Яка пара!»
Галина Іванівна стояла позаду, витираючи сльози радості хустинкою. Вона дивилася на ікони, беззвучно дякуючи Богу за сина, що знайшов себе, за цю нову родину. Софійка, у рожевій сукенці, тримала кошик із пелюстками й усміхалася. Її маленькі губи шепотіли щось, звертаючись до образу Святого Миколая: «Дякую, дідусю, що врятував маму. І що дав мені тата».
Вінчання було скромним, але теплим. Після церемонії гості гуділи за столом у дворі Галини Іванівни. Софійка бігала з іншими дітьми, сміючись так дзвінко, що Віталій не міг стримати усмішки. Він узяв Марію за руку, відчуваючи тепло її долоні. «Ти не шкодуєш?» — тихо спитав він, глянувши на неї.
— За що? Ти мені життя повернув, — відповіла вона, стиснувши його пальці.
Вечір затягнувся до півночі. Галина Іванівна розповідала сусідам, як син змінився, як Софійка стала її «внучкою». Віталій слухав краєм вуха, думаючи про майбутнє. Він більше не був «страховиськом» чи скаліченим ветераном. Завод, де він працював, давав стабільність, а вдома чекали Марія й Софійка — його новий сенс.
Якось увечері, сидячи на кухні, Марія сказала: «Треба Софійці братика чи сестричку». Віталій завмер, а потім розсміявся: «Ти серйозно?»
— Цілком, — усміхнулася вона, і в її очах загорівся вогник.
Вони знали, що попереду ще багато випробувань — її здоров’я хитке, його травми нікуди не зникли. Але разом усе здавалося можливим. Війна залишила шрами, але любов їх зцілювала. А Софійка, засинаючи, шепотіла: «Тепер у мене є тато».