Останнім часом Василь змінився. Після інфаркту, що стався минулої осені, лікарі наполягали: менше стресу, більше відпочинку. Питання наступника стало невідкладним. На родинній вечері в їхньому будинку на Оболоні Василь глянув на доньку поверх окулярів і сказав:
— Маріє, ти розумна, талановита, але мене турбує те, чого ти не бачила.
— Що саме, тату? — здивовано перепитала вона, відставивши тарілку з борщем.
Він зітхнув, ніби згадуючи старі часи:
— Ти ніколи не була внизу. Не знаєш, як начальники ставляться до тих, хто миє підлогу чи носить коробки. Я починав із цього — прибирав, рахував кожну копійку, крутив дроти. Ти ж бачила компанію лише згори, з вікон кабінетів. Звіти не розкажуть, що коїться насправді.
Марія насупилася, але промовчала. Батько мав рацію.
— Я чув тривожні чутки, — додав він. — Але перед босами всі вдягають маски. Ти не керуватимеш тим, чого не розумієш.
— Що ти пропонуєш? — тихо спитала вона.
— Поживи два тижні серед них. Без титулів, без прізвища. Стань однією з тих, кого не помічають.
Так народився план. Марія сховала свої брендові сукні в шафу, зав’язала волосся хусткою, зняла манікюр і змінила окуляри на простіші. Її ім’я на бейджику стало «Олена». Два тижні в нічній зміні прибиральниць — випробування, яке мало відкрити їй очі на правду про «Інновації Світла».
Перший день у ролі «Олени» почався з короткого інструктажу в тісній комірчині на першому поверсі «Інновацій Світла». Супервайзер, пані Галина, сухо пробурмотіла правила: безпека, графік, ніяких крадіжок — інакше звільнення й поліція. Вона навіть не глянула на Марію, просто кинула ключі та список завдань на стіл. Марія звикла бути в центрі уваги — донька Василя Світанка, топ-менеджерка, яку поважали й слухали. А тут вона стала невидимкою.
Менеджери гуділи повз неї в коридорах, не помічаючи. Хтось ненароком штовхнув її візок із ганчірками й відрами — і навіть не обернувся. У кабінетах, де вирішувалися справи на мільйони, її присутність ігнорували. Одного разу вона застала, як двоє працівників сперечалися про махінації з коштами на енергообладнання, не звертаючи уваги на «прибиральницю» в кутку. Їхня безпечність вразила її.
До кінця зміни руки Марії, звиклі до ноутбука й ручки, горіли від мозолів. Вона швидко вчилася — як тримати швабру, як економити сили, бо помилок тут не прощали. Але головне — вона почала бачити різницю. Одні співробітники кидали «добрий вечір» і усміхалися, інші гавкали накази, ніби вона була меблями.
На другий день м’язи нили, але Марія вже звикла до ритму. Вона мила підлогу в коридорі біля конференц-зали, коли з’явився Богдан Кравець. У свої 45 він виглядав бездоганно: випрасуваний костюм, ідеально вкладене волосся, дорогий годинник на зап’ясті. Для начальства він був зразком ефективності, але прибиральники знали його як тирана.
— Це що, чисто? — гримнув він, провівши пальцем по плінтусу. — Перемивай усе заново!
Марія стиснула зуби.
— Але ж я щойно закінчила, пане, — тихо сказала вона.
— Мені байдуже! — відрізав він. — У «Інноваціях Світла» має бути ідеально.
Вона зрозуміла: це не про чистоту. Це про владу. Богдан зробив її своєю мішенню, і Марія відчула, що випробування тільки починається.