Богдан Кравець не просто прискіпувався — він насолоджувався своєю владою. Щоразу, коли Марія закінчувала прибирання, він знаходив щось нове: пляму на вікні, яку видно лише проти сонця, крихту на килимі після трьох проходів пилососом, тьмяний блиск на дверній ручці. Під час її першої самостійної зміни в офісному туалеті він увірвався з «перевіркою». Не дочекавшись, поки вона закінчить, почав сипати критикою:
— Ти що, не вмієш навіть ганчірку тримати? Хто тебе вчив? Це жах!
Його голос гудів, як трамвай на Контрактовій, а очі блищали зловтіхою. Марія ледве стримувалася, щоб не кинути швабру й не сказати: «Я — Марія Світанок, і ти вилетиш звідси за хвилину!» Але вона лише пробурмотіла:
— Вибачте, пане, я виправлю.
Інші прибиральники помітили його особливу увагу до «Олени». Після чергового причіпливого огляду, коли руки Марії тремтіли від злості, її підійшов Остап — старий працівник із сивими скронями й добрими очима.
— Тримайся від нього подалі, дівчино, — шепнув він, озирнувшись. — Богдан любить ламати новачків. Не дай йому себе дістати.
Марія кивнула, вдячна за пораду. Але в четвер увечері, наприкінці першого тижня, сталася подія, що перевернула все. Вона мила коридор біля головної зали на 15-му поверсі. Візок стояв акуратно біля стіни, не заважаючи нікому. Було вже за північ, офіс спорожнів. Марія щойно налила свіжий розчин у відро, коли почула знайомі кроки. Богдан наблизився, зупинився й демонстративно оглянув її роботу.
Раптом він «випадково» зачепив ногою візок. Відро гримнуло об підлогу, розчин розлився, заливаючи щойно вимитий мармур. Богдан усміхнувся, ніби нічого не сталося, і рушив далі, залишаючи брудні сліди. Марія застигла, дивлячись на калюжу. Це вже не було просто приниженням. Це був виклик. Її терпець увірвався, і вона вирішила: час діяти.
Марія стояла над калюжею, відчуваючи, як гнів кипить у грудях. Богдан пішов, не озираючись, а його сліди на мармурі виглядали як символ усього, що прогнило в «Інноваціях Світла». Вона опустилася на коліна, щоб витерти розлите, але в голові вже визрівав план. Це більше не було просто експериментом чи перевіркою для батька. Це стало справою честі — не лише її, а й усіх, хто щодня мовчки терпів приниження, тримаючи компанію на плаву.
Вона почала фіксувати все. У блокноті, захованому в кишені уніформи, записувала дати, час, імена свідків. Кожне слово Богдана, кожен його жест — усе йшло до справи. Марія помітила, як одні менеджери відводили очі, коли він гримав на прибиральників, а інші тихо сміялися, підтримуючи його. Картина складалася, як пазл: тут панувала не просто грубість, а система.
Через кілька хвилин Богдан повернувся. Його обличчя перекосила злість, коли він побачив, що Марія ще не закінчила.
— Ти думаєш, ти хитріша за мене? — прошипів він, наблизившись.
Марія мовчала, опустивши голову. Будь-яка відповідь лише розпалила б його.
— Я з тобою говорю! — гаркнув він. — Коли до тебе звертається начальник, відповідай «так, пане» або «ні, пане». Тебе що, поваги не вчили?
— Так, пане. Вибачте, пане, — видавила вона, відчуваючи, як слова печуть язик.
Богдан фиркнув і раптом ступив прямо на щойно вимиту підлогу, залишаючи нові брудні плями.
— Все ще брудно, — заявив він, хоча підлога виблискувала. — Ти взагалі щось умієш?
Марія глянула вниз. Єдині плями були від його взуття.
— Я щойно закінчила, пане, — сказала вона якомога спокійніше.
— Ти мені суперечиш? — різко перебив він, знизивши голос до загрозливого шепоту.
А тоді схопив склянку з водою й вилив їй на голову. Холод пронизав до кісток, але Марія не ворухнулася. Вона знала: його час добігає кінця.
Вода стікала з Маріїного волосся, холодна й липка, просочуючи уніформу до нитки. Вона стояла нерухомо, відчуваючи, як краплі падають на підлогу, змішуючись із калюжею біля ніг. Богдан кинув порожню склянку на стіл із глухим стуком і промовив із моторошним спокоєм:
— Тепер прибирай. І не смій іти, поки все не висохне. Я перевірю сам.
Він розвернувся й пішов, залишивши за собою запах дорогого одеколону й відчуття приниження, що обпікало Марію сильніше, ніж холод. У ту мить вона була не донькою засновника, не топ-менеджеркою з дипломом Могилянки, а просто людиною, яку позбавили гідності. Але всередині щось змінилося. Гнів перетворився на рішучість.
Вона взяла ганчірку й почала витирати підлогу, але в голові вже складала обіцянку: Богдан Кравець заплатить. Не лише за неї, а за всіх — за Остапа, який роками терпів його крики, за молоду прибиральницю Лесю, що плакала в підсобці після його перевірок. Ця компанія трималася на їхній праці, а він топтався по ній, як по бруду на Хрещатику.
Та Богдан був не єдиним. Був ще Роман Гринишин, директор із маркетингу «Інновацій Світла». Завжди в модних окулярах і стильному піджаку, у свої 42 він здавався ідеальним прикладом успішного киянина. Але Марія побачила його справжнє обличчя на другому тижні. Її зміна включала прибирання його кабінету — завдання на 20 хвилин. Та тієї ночі воно розтяглося на три години.
Коли вона увійшла, Роман сидів за ноутбуком, клацаючи клавішами. На відміну від інших, що ігнорували прибиральників, він одразу звернув на неї увагу.
— О, нарешті! — гмикнув він, не відриваючи очей від екрана. — Тут бардак, як на Львіській площі після базару. Прибери все до блиску, бо ми тут креативимо.