Марія глянула навколо: кілька чашок і папери на столі. Бардак? Смішно. Але вона кивнула й узялася до роботи, відчуваючи його пильний погляд.
Марія почала прибирання звичним рухом — спорожнила смітник, протерла пил із полиць. Роман кілька хвилин стежив за нею, перемикаючи погляд між екраном і її роботою. Коли вона дійшла до скляного столика, він раптово кашлянув і встав із крісла.
— Ти не так миєш, — заявив він, підходячи ближче. — Розводи лишаєш. Треба кругами, а не туди-сюди, як на базарі ганчіркою махаєш.
Він узявся повчати, ніби його маркетингова освіта зробила його гуру прибирання. Марія стримала усмішку — абсурдність ситуації була кричущою. Вона закінчила витирати поверхні, пропилососила килим, продезінфікувала ручки дверей. Роман влаштував цілу інспекцію: провів пальцем по столу, підніс його до світла, ніби шукав докази злочину.
— Це неподобство, — театрально зітхнув він. — На вікнах плями, на килимі пушинки. А рами картин ти взагалі чіпала? Переробляй усе!
Марія оглянула кабінет — він сяяв чистотою. Але сперечатися не могла.
— Так, пане, — тихо відповіла вона й узялася перемивати, поки Роман задоволено повернувся до свого крісла.
Другий раз вона старалася ще ретельніше, передбачаючи нові причіпки. Та коли закінчила, він знову знайшов «недоліки».
— Плінтуси в пилюці, стіл не в порядку, — буркнув він, хоча прибиральникам забороняли чіпати документи. — І що за запах? Ти не тим засобом мила. Має пахнути свіжістю, а не хімією з «Сільпо».
Цикл повторився ще двічі. Кожна дрібниця ставала приводом для критики. Коли Роман нарешті пішов, була вже друга ночі. Марія, спітніла й виснажена, ледве встигла закінчити зміну. Згодом вона зрозуміла: він робив це навмисне. Розкидав папірці, «випадково» проливав каву, а потім скаржився.
Вона вирішила перевірити, чи цінує компанія свої гасла про повагу. Наступного дня пішла до HR. Завідувачка, Оксана Петрівна, з теплою усмішкою й розкішною вишиванкою, здавалася ідеальною співрозмовницею. Її плакати «Твій голос важливий» висіли всюди. Але чи почує вона «Олену»?
Марія постукала в кабінет Оксани Петрівни під час обідньої перерви. Та привітно махнула рукою, запросила сісти й навіть налила кави з власної машини.
— Чим можу допомогти? — спитала вона м’яким голосом, ніби до старої подруги. — Ти нова? Ми ще не бачилися, здається.
Марія коротко пояснила, що працює в прибиральній службі, а потім обережно розповіла про Романа — його причіпки, безкінечні переробки, приниження. Вона говорила спокійно, як колись учила підлеглих на нарадах, тримаючи емоції в кулаці. Оксана слухала, злегка нахиливши голову, ніби співчувала.
Коли Марія закінчила, Оксана зітхнула й лагідно торкнулася її руки.
— Дякую, що розповіла, — почала вона з відпрацьованою інтонацією. — У «Інноваціях Світла» ми серйозно ставимося до таких речей.
Та потім її тон змінився — з’явилася ледь помітна прохолода.
— Але, знаєш, це може бути просто непорозуміння. Роман — творча людина, у нього високі стандарти. Ти ж прибиральниця, маєш розуміти своє місце в компанії. Не порівнюй себе з іншими.
Слова різали, хоч і ховалися за ввічливістю. Марія відчула: її гідність тут ніщо.
— Дякую за ваш час, — тихо сказала вона, підводячись.
Перед виходом Оксана нахилилася й шепнула, ніби по секрету:
— Між нами, Роман буває прискіпливим. Моя порада — старайся більше й не бери близько до серця. У нас тут треба мати міцну шкіру.
Ця «дружня» порада була вироком. Табличка «Безпечний простір» на дверях Оксани тепер здавалася насмішкою. Марія непомітно записала розмову на телефон — цей запис стане її козирем.
Але справжній шок чекав попереду. На третьому тижні вона зіткнулася з Людмилою Коваленко, віцепрезиденткою з продажів. Її знали всі: контракти на десятки мільйонів, виступи на форумах у Палаці «Україна». У 45 вона випромінювала впевненість і нетерпимість до слабкості. Того вечора Марія прибирала конференц-залу на 20-му поверсі, коли Людмила увірвалася, як вихор.
— Ти куди зібралася? — гримнула вона, зупиняючи Марію на півдорозі.
Марія застигла, тримаючи швабру. Людмила Коваленко стояла перед нею, свердлячи поглядом. Її голос різав повітря, як вітер на Дарниці в лютому.
— Ти що, не чуєш? Я сказала, стій! — гаркнула вона. — Це зала для важливих зустрічей, а ти тут ганчіркою теліпаєшся!
Марія опустила очі, щоб не видати гніву.
— Вибачте, пані, я закінчу й піду, — тихо відповіла вона.
Людмила фиркнула, підійшла ближче й раптом штовхнула візок із прибиральним реманентом. Відро з ганчірками грюкнуло об стіну, розчин бризнув на підлогу.
— Оце твоя робота? — насмішкувато кинула вона. — Ти тут ніхто, запам’ятай це!
Ці слова вдарили, як ляпас. Марія стиснула кулаки, але змовчала. Вона знала: Людмила — зірка компанії, її команда закривала угоди, які приносили мільйони гривень. Але тут, у порожній залі, вона показала своє справжнє обличчя — жорстоке й безкарне.
Поки Марія витирала підлогу, її мета змінилася. Це вже не було просто спостереженням за культурою компанії. Вона збирала докази. Кожне приниження, кожен крик — усе фіксувалося в її записнику й на прихованому диктофоні, схованому у візку. За два тижні вона побачила достатньо, щоб зупинити цей маскарад.