Ну що ж, особливого захвату не сталося, хоча я й не сподівався на щось грандіозне. І де ти тільки знаходиш цих горе-кулінарів, Микито?
— Та що ти таке верзеш, я ж хоч щось намагаюся вдіяти, а ти що? Тільки й можеш, що бурчати на мої старання! — Олена різко грюкнула теку з документами об стіл, аж папери ледь не розлетілися. — А це що таке, га?
Вона хитро примружила очі, а в голосі проскочила нотка злорадства.
— А це, мій любий, наші фінанси. Цього місяця наш домашній ресторанчик не загруз у боргах, але й прибутку — нуль цілих нуль десятих.











Микита потер скроні, розпатлавши своє густе темне волосся.
— Та бачу я, що останнім часом нам не щастить. І ти права, помітила. Але ж коли твій батько тримав усе в руках, таких провалів не було.
— Може, варто до нього звернутися? — Олена кинула цю фразу ніби між іншим, але Микита аж підскочив із крісла.
— Навіть не думай! Я сам щось вигадаю, без його лекцій обійдуся!
— А чому ти завжди гадаєш, що я без тата — ніхто? — Олена склала руки на грудях, її голос затремтів від образи. — Бо, як бачиш, без нього ти й справді не тягнеш. І поки наш заклад ще не потонув остаточно, я кажу: треба просити поради в батька. Іншого шляху немає.
— Та подумай сам, — додала вона, пом’якшивши тон. — Ще кілька місяців, і ми не матимемо чим платити людям зарплату.
Микита замовк, задумливо дивлячись у вікно. За склом гудів весняний Київ, а в голові гуділи думки. Олена мала рацію — цифри не брешуть. Але здаватися не хотілося. Він видихнув і повернувся до дружини:
— Оленко, нам потрібен новий шеф-кухар. Свіжий, не заїжджений, із сучасним поглядом.
Вона зітхнула, провівши рукою по чолу.
— Та думала я вже про це. Але де такого знайти? Це ж має бути справжній талант, щоб витягнути нас із цієї ями.
— Треба шукати, — твердо сказав Микита.
Раніше ресторан належав Олениному батькові, Василю Івановичу. Микита прийшов до нього працювати ще адміністратором, коли тільки перебрався до столиці з маленького села на Черкащині. Там, у гамірній залі з дерев’яними столами й запахом свіжоспеченого хліба, він і познайомився з Оленою. Їхній роман закрутився швидко, мов весняна гроза: через пів року Микита вже був її чоловіком, а Василь Іванович поволі вводив його в справи, бурмочучи:
— Прийде час, я поїду на дачу в Кончу-Заспу відпочивати, а ви з Оленкою тут господарюватимете. Сподіваюся, я тебе хоч чомусь навчу, щоб моя Софійка без спадку не лишилася.
Микита тоді горів ідеями: пропонував додати до меню модні страви, оновити інтер’єр, зробити заклад більш “київським” — із крафтовим пивом і фотозонами. Але тесть гасив його запал, як відро холодної води:
— Не вигадуй дурниць, не псуй те, що й так працює. У нас репутація, а не твої новомодні забаганки.
Вдома Микита скиглив Олені:
— Твій батько — як той дід із казки, що за старими правилами живе. Світ змінився, а він усе про свої борщі й котлети!
Олена лише зітхала:
— Та потерпи, він уже натякає, що втомився. Скоро сам відійде від справ.
Так і сталося. На шістнадцятиріччя їхньої доньки Софії Василь Іванович вручив ключі від ресторану зятю й доньці, промовивши:
— Дивлюся на тебе, Микито, і вірю, що не розвалиш мою працю.
Той аж розчулився:
— Дякую, я не підведу. Це ж наше сімейне!
Та “сімейне” почало тріщати по швах, коли Микита взявся за зміни. Він переробив усе: від меню до вивіски. Але кияни, які звикли до затишного “Василевого кутка”, відвернулися. Прибуток танув, як сніг у березні. Повернути старе не допомогло — клієнти вже гуляли в інших закладах, а старий шеф-кухар, образившись, пішов геть.