— Микито, ти ж пам’ятаєш, що завтра до нас гості завітають? — Олена кинула це питання, миючи тарілки після вечері.
— Які ще гості? — Микита ляснув себе по лобі, аж відгомін пішов по кухні. — Ой, геть вилетіло з голови! Може, Софійка ще передумає?
Олена зітхнула, витерла руки об рушник і похитала головою.
— Не думаю. У неї з тим хлопцем усе серйозно, здається.
— Та я ж його бачив раз у житті, а вже батьки його приїдуть знайомитися, — Микита насупився, сів за стіл і почав нервово крутити в руках ложку. — Ти ж знаєш нашу Софійку — уперта, вся в діда.
— Знаю, — Олена всміхнулася крізь втому. — Тож готуйся, подивимося на цих “майбутніх родичів”.
Микита справді останнім часом геть зашився з рестораном. Проблеми накочувалися, як хвилі на Дніпро восени, і він просто забув, що донька всерйоз зібралася заміж. Усе бігом, бігом — жити ніколи. А колись же мріяв стати успішним бізнесменом! Ще тридцять років тому приїхав із глухого села під Уманню до Києва, щоб усе почати з чистого аркуша. Гриз граніт науки в універі, ночами чатував на складах, а потім випадково потрапив до ресторану Василя Івановича. Там і вирішив зачепитися — хоч зубами, але втриматися. Аж тут Олена — гарна, розумна, ще й донька хазяїна. Усе склалося, як у казці. Тепер він був тим, ким хотів стати. Але ж не все так просто.
Микита сподівався, що Софійка вийде заміж не лише по любові, а й із розумом. Не для того, щоб він сам щось із цього мав, а щоб донька жила спокійно, без турбот. Хто той її обранець, що за сім’я — він не знав, тож просто тримав кулаки, щоб усе склалося якнайкраще.
Наступного дня в ресторані вибухнув скандал. Зайшов пообідати якийсь поважний чиновник із мерії — і, як на зло, саме йому в борщі трапилася волосина. Він горлав так, що шибки дрижали, а офіціанти ховалися по кутках. Микита метушився, вибачався, пропонував усе за рахунок закладу — і таки загасив той пожар. Але гаманець спорожнів на кругленьку суму в гривнях. Додому повернувся, як вичавлений лимон.
Софія зустріла його в коридорі, обійняла:
— Татку, я вже думала, ти знову затримався.
Побачивши доньку, Микита відчув, як серце відтає.
— Та як же я можу, ти ж моє сонечко найясніше!
— Роздягайся швидше, скоро Діма з батьками приїде, — Софія сяяла від щастя.
— Діма? Що за Діма? І що за батьки? — Микита здивовано підняв брови.
— Татку, вони класні! Прості, щирі, добрі люди, — донька аж засяяла.
Микита всміхнувся криво:
— Не найпопулярніші риси в наші дні.
Він ще перевдягався, коли задзвенів дзвінок. Гості приїхали вчасно, як по годиннику. За столом почалося знайомство. Микита приглядався: мати Діми, рум’яна й усміхнена, аж пашіла здоров’ям. Батько — кремезний чоловік із мозолястими руками — тримався стримано. Після перших чарок горілки Микита вирішив розпитати:
— Дімо, чим займатимешся по життю? Плани якісь маєш?
— За два місяці закінчу універ, піду працювати в “КиївБуд”. Мене вже запросили після практики, — відповів хлопець упевнено.
Мати Діми додала:
— Наш Дімочка відповідальний, завжди добивається свого. Ой, та що ми все про справи! Ми ж вам гостинців привезли — із села, усе своє, натуральне!
Вона дістала з торби банку солоних огірків і гордо поставила на стіл. Микита з Оленою перезирнулися, ледь стримуючи здивування.