Минуло трохи більше року. У ресторані гуділа метушня, хоч для звичайних відвідувачів двері були зачинені. Телефон дзвонив без упину — кияни просили забронювати столики, але Микита всім відмовляв:
— Сьогодні особливий день, вибачте, заклад зарезервовано.
У залі гуділи голоси, офіціанти снували туди-сюди, на кухні пахло свіжоспеченими пампушками й гарячим борщем. Сьогодні Василь Іванович святкував свій 80-й ювілей — чоловік, який колись заснував цей ресторан і передав його в руки доньки й зятя.
Микита ходив між столами, перевіряючи, чи все готово. Він гукнув до кухні:
— Наталю Петрівно, як там справи? Усе встигаємо?
— Та все готово, Микито Сергійовичу! — відгукнулася Наталя, визираючи з-за плити. Її щоки горіли від спеки, але очі сяяли. — Ви тільки гляньте, щоб усе було як слід, без жодної зачіпки!
— Не переживайте, ми на висоті, — усміхнувся Микита.
Василь Іванович сидів у центрі зали, оточений друзями й родиною. Він уже дістав свій гаманець, намагаючись сунути Микиті кілька тисяч гривень за банкет, але той рішуче відмахнувся:
— Ні, тату, нічого не треба. Наш “Василів куток” тепер приносить такий прибуток, що я можу зробити вам цей подарунок від душі.
Тесть уперше за довгий час глянув на нього серйозно, без звичної іронії:
— Знаєш, Микито, я тебе давно знаю, але тільки тепер зрозумів, що не помилився в тобі. А Софійка моя де? Приїде?
— Буде, — кивнув Микита. — Затрималася трохи в поліклініці.
— Що, захворіла? — стривожився Василь.
— Та ні, думаю, вона готує вам сюрприз, — хитро всміхнувся зять.
Софія з’явилася за пів години, коли гості вже гуділи за столами, а музика лунала з колонок. Вона влетіла в зал, обійняла діда й видихнула:
— Дідусю, вітаю! Вибач, що спізнилася. У мене новина — тепер уже точно можу сказати: через п’ять місяців у тебе буде правнук! Ми з Дімою вирішили назвати його Василь — на твою честь.
Василь Іванович аж просльозився, міцно обійнявши онуку:
— Це найкращий подарунок у моєму житті. Дякую тобі, Софійко. І вам, Олено з Микитою, за таку внучку. І вам, Наталю з Іваном, за Діму.
П’ять місяців пролетіли, як один день. Коли настав час народжувати, Василь Іванович ні за що не захотів сидіти вдома. Він стояв біля пологового будинку в Борисполі разом із усією родиною, нетерпляче тупцяючи на місці.
— Чого так довго? — бурчав він, поглядаючи на двері.
Олена повернулася до нього:
— Тату, може, ти втомився? Давай я викличу таксі.
— Сам викличу, як захочу! — відмахнувся старий, але тут двері розчахнулися.
Медсестра вигукнула:
— Хлопчик у вас! Богатир — 4200!
Микита кинувся обіймати Наталю, аж закружляв її:
— Наталю, якби не твої огірки, хто зна, як би все склалося!
А склалося все справді чудово. Наталя, щойно відійшла від образи, погодилася працювати в ресторані. Через два місяці Микита без жалю попрощався зі старим шеф-кухарем і поставив її за плиту. І не прогадав. Наталя готувала так, що люди поверталися знову й знову — чи то за її фірмовими голубцями, чи за пирогами з вишнями, від яких текли слинки. Заклад ожив, кияни вишиковувалися в чергу, а прибуток ріс, як на дріжджах. Микита платив Наталі щедро — не лише за талант, а й тому, що вона стала частиною їхньої великої родини.