«Ну що ти знову вовтузишся, Дарко?» — бурчав Богдан, нервово смикаючи ключі від машини в руці. — «Скажи мені, кому взагалі потрібні ці походеньки по поліклініках? Хай навіть приватних! Одні бабусі в чергах, я тут з глузду з’їду від такого». Дарка, стоячи на коліні біля входу, натягувала бахіли на туфлі й тихо відгукнулася знизу: «Богдане, не бурчи, гаразд? Я ж не винна, що так сталося».
Він махнув рукою, ніби відганяючи її слова: «Та який сенс сюди пертися був? І так ясно, що після того випадку ти ще не оклигала. Вирвала мене з роботи, а в мене справи горять». Дарка всміхнулася крізь втому: «Ти звучиш, як Оленка з офісу. Вона мені буквально те саме казала». Дівчина випрямилася, поправила сумку й додала: «До речі, цікаво, звідки вона знає? Я ж нікому не розповідала таких подробиць».
Богдан скривився: «Та ви, жіночки, як зачепитеся язиками — годі спинити. Добре хоч, що твій шеф не поскупився на страховку. У приватній клініці все ж краще, ніж у державній черзі гнити». Дарка знизала плечима: «Ну, це ж не п’ятизірковий санаторій. Я — помічниця секретаря, найнижча ланка в офісній ієрархії, тож чудес не чекаю». Вона пройшла до крісла біля кабінету й сіла, а Богдан плюхнувся на диванчик поруч, одразу ж дістаючи телефон.
Він то гортав екран, то ховав гаджет назад у кишеню. Дарка вже звикла до його дивної поведінки останнім часом — може, то через втрату дитини так на нього вплинуло? Хоча любові до малечі в Богдана ніколи не водилося. Скоріше байдужість, але й до цього вона призвичаїлася. А от дорогою сюди він взагалі поводився якось абсурдно.
«Господи, ну чому ти сам мене сюди потягнув?» — думала Дарка, згадуючи ранок. Раніше Богдан і не думав виявляти таку турботу, а тут раптом заявив, що заїде за нею й навіть проведе до лікаря. «Ти впевнений?» — обережно спитала вона тоді. «Ти ж вічно зайнятий». — «Та скільки можна перепитувати? — роздратувався він. — Сам відвезу. Ти ж весь час скаржишся, що ледве жива. Треба розібратися, що з тобою».
Тепер вона жалкувала, що погодилася. Богдан дорогою лаявся на всіх водіїв, хоча сам ганяв так, наче до цього тільки трактором по селу кермував. Ще й однією рукою щось строчив у телефоні, ледь не влетівши в бус. Дарка попросила відкласти гаджет, але він лише гримнув на неї ще дужче. Довелося відкинутися на сидінні, заплющити очі й чекати, коли вони нарешті припаркуються біля клініки.
Останнім часом самопочуття в неї й справді погіршилося. Серце калатало, як скажене, по кілька разів на день, долоні пітніли, а пару раз вона навіть знепритомніла. Голова крутилася так, що це вже не скидалося на звичайні наслідки втрати. Кардіолог виключив проблеми з серцем і скерував її сюди, до якогось Юрія Васильовича, запевнивши, що той — чудовий діагност і точно розбереться.
Дарка чекала побачити старого дідугана з сивою бородою, але Юрій виявився молодим — років 35, її ровесником. Високий, з короткою щетиною й теплою усмішкою, він більше нагадував актора з серіалу, ніж типового медика. «На що скаржимося?» — привітно спитав він, поглянувши на неї. — «Бачу, у картці купа обстежень, але розгорнутого аналізу крові немає. До речі, а чоловік тут із вами навіщо?»
Богдан одразу напружився: «А що, мені не можна бути поруч? Якісь таємниці від мене, лікарю?» Юрій спокійно кивнув: «Є таке поняття — лікарська таємниця. Та й приймаю я не вас, а вашу дружину — дорослу й дієздатну». Дарка тихо втрутилася: «Юрію Васильовичу, хай залишиться. Богдан не заважатиме». Лікар зиркнув на чоловіка: «Тоді сідайте на стілець і мовчіть».
Він повернувся до Дарки: «Отже, скарги ті самі?» — «Так, — прошепотіла вона, — мені дедалі гірше. Тиск падає, і я разом із ним». — «Токсикологію призначимо?» — задумливо спитав Юрій. — «Картинка одразу проясниться». Богдан не втримався: «Та це все екологія, а ви просто гроші за аналізи тягнете!» Лікар різко перебив: «Я ж просив не втручатися. Хочете поговорити — записуйтеся на прийом».
Богдан насупився: «А я краще скаргу на вас накатаю». Але тут задзвонив його телефон. Він схопився й заметушився по кабінету: «Це по роботі, мушу відповісти». — «Двері там», — сухо кинув Юрій, а потім звернувся до Дарки: «Може, продовжимо?»
Вона зніяковіла: «Так, звісно. Не зважайте на нього, призначайте що треба. Ви — моя остання надія».