Дарка сиділа навпроти Юрія Васильовича, намагаючись осмислити його слова. Її труять. Яд. Хтось із близьких. У голові гуділо, наче дзвін у сільській церкві перед Великоднем. Лікар помітив її розгубленість і додав м’яко: «Ти не панікуй, Дарко. Ми все з’ясуємо. Чомусь мені здається, що ти сильніша, ніж думаєш». Вона слабко всміхнулася: «Дякую. Зазвичай я чую зовсім інше». Юрій глянув на годинник: «Слухай, ти обідала? Я тут останній прийом закінчую, давай разом перекусимо. Ти в мене остання на сьогодні».
Дарка зам’ялася, але кивнула: «Гаразд, Юрію Васильовичу. Можна просто Дарка, до речі». — «Тоді я поза клінікою — просто Юрій», — усміхнувся він, і в його очах промайнула іскра тепла. Вони вийшли з будівлі й попрямували через невеликий парк до затишної кав’ярні з грецькою кухнею. Дорогою Юрій розповів, як у дитинстві його вкусила змія під час відпочинку в Карпатах. «Якби не батьки-медики, хто зна, чим би все скінчилося. Відтоді й вирішив стати токсикологом», — додав він, задумливо дивлячись кудись удалину.
У кав’ярні вони замовили мусаки й узвару, і Дарка відчула, як напруга потроху відступає. Юрій виявився легким у спілкуванні, із тонким гумором. Вона навіть посміялася, коли він розповів, як одного разу випадково переплутав пробірки в лабораторії. Повернувшись додому, Дарка того ж дня замовила маленьку камеру через інтернет-магазин. Встановила її на кухні за інструкцією — благо, техніка виявилася простою. На роботі перестала ходити на обід до спільної кухні, брала з собою сік у тетрапаку й відчувала себе значно краще.
Вдома готувала лише на раз — собі й Богдану. Той спочатку бурчав: «Що це за кулінарія по пів порції?» Але згодом почав сам щось смажити — яєчню чи сосиски. Дарка насторожилася: за шість років шлюбу він жодного разу не підходив до плити. Камера ж показувала одне й те саме: Богдан нічого не підсипав у їжу, але годинами зависав на кухні вночі. Сидів із телефоном, писав комусь, іноді фотографував себе — хоч раніше ненавидів селфі. А коли думав, що Дарка спить, шепотів у слухавку, і його обличчя ставало якимось масляним, аж нудило дивитися.
Вона злилася на себе, що не помічала цього раніше. Згадала прибиральницю Оксану з клініки й вирішила, що то вона — його коханка. Треба було поговорити. Дарка дочекалася її біля виходу з роботи. Без синього комбінезона Оксана виглядала інакше — ровесниця, але з втомленими очима й згорбленими плечима. «Пробачте, можна з вами хвилинку?» — зупинила її Дарка. — «Це про Богдана». Оксана здивовано глянула: «Щось із ним сталося? Ходімо, я поспішаю за дітьми до школи, вона в двох кварталах».
Вони пішли разом. Дарка не знала, як почати, тож спершу мовчала. Оксана теж не поспішала розкривати карти. Аж поки з ганку школи не вибігли двоє хлопчаків — викапаний Богдан у дитинстві, судячи зі старих фото. Оксана зітхнула: «Ось мої шибайголови. Усе в тата, як бачиш». Дарка ахнула: «Він знає про них?» — «Ходімо додому, нагодую малих, тоді поговоримо, — запропонувала Оксана. — Перед дітьми не хочу».
Невдовзі вони опинилися в старій квартирі в центрі міста — двокімнатна сталінка з високими стелями й ванною на кухні. Хлопці, Мишко й Сашко, з’їли макарони з котлетами й побігли робити уроки. Жінки залишилися вдвох. Дарка повторила питання: «Він знає?» — «Ні, — відрізала Оксана. — І не дізнається. Я його за виродка вважаю й не хочу, щоб він хоч пальцем торкнувся моїх дітей». Дарка слухала, як усе склалося в Оксани — зрада Богдана, смерть батька під колесами маршрутки, нервовий зрив, академка, вагітність, двійня. Мати спилася, бабуся померла, лишивши квартиру. Оксана тягнула все сама.
«А ти як із ним живеш?» — спитала вона Дарку. — «Знаєш, який він насправді?» Дарка зітхнула: «Починаю здогадуватися».