Марія вийшла заміж за Сергія майже п’ять років тому, і це був шлюб, сповнений щирих почуттів, як кажуть у народі — по великій любові. Їхня історія почалася в районній поліклініці на околиці Києва, куди Сергій привіз свою маму, Тетяну Василівну, на плановий огляд до кардіолога. Марія, тоді ще юна медсестра з теплими карими очима, що випромінювали доброту, вправно виміряла тиск і зняла кардіограму для літньої жінки. Сергій, стоячи поруч, не міг відвести від неї погляду — щось у її рухах, у спокійній упевненості привернуло його увагу.
Наступного дня він повернувся, тримаючи в руках скромний букет волошок і ромашок, зібраних десь на луках за містом. «Ти ж медик, — сказав він, ніяковіючи, — маєш знати, що вся та хімія в магазинних трояндах шкідлива для здоров’я». Марія всміхнулася, відчувши тепло від такої простої, але щирої турботи, і її серце розтануло, як весняний сніг під сонцем.
Минали місяці, сповнені прогулянок Хрещатиком, кави в маленьких затишних кав’ярнях Подолу і тихих вечорів у парку біля Дніпра. Зрештою Сергій освідчився — несподівано, під час дощу, коли вони ховалися під старою липою в Маріїнському парку. Перші місяці подружнього життя вони провели в тісній двокімнатній квартирі Тетяни Василівни в Дарниці. Марія намагалася стати зразковою невісткою: готувала борщ із пампушками, прибирала до блиску, прала вручну, коли пральна машина гуділа занадто голосно.
Але свекруха, здається, бачила в усьому лише недоліки. «Борщ занадто солоний», — кривила вона губи, відсуваючи тарілку. «Пилюка на шафі залишилася», — проводила пальцем по верхній полиці, ніби перевіряючи на прискіпливому іспиті. «За моїх часів дівчата вміли і вареники ліпити, і хату в порядку тримати», — зітхала Тетяна Василівна, кидаючи колючі натяки.
Марія стискала зуби й терпіла. Її бабуся, яка пережила голодні роки й виховала трьох дітей у селі на Черкащині, завжди казала: «Терпіння — це ключ до щастя, а труд усе перетре». Ця мудрість тримала Марію на плаву, хоч і не раз хотілося гримнути дверима. Через пів року такого життя вона не витримала і відверто поговорила з Сергієм. Одного осіннього вечора, коли вони гуляли в парку «Перемога», де старенькі грали в шахи на лавках, вона сказала: «Серьожа, я так більше не можу. Давай знімемо своє житло». Сергій насупився, розворушуючи носком черевика пожовкле листя: «Мама образиться». «Але ж ми маємо берегти нашу сім’ю, — наполягала Марія, стискаючи його руку. — Я тебе кохаю, але щодня почуваюся, ніби на голках».
Сергій зрештою погодився, хоч Тетяна Василівна влаштувала справжню сцену, коли дізналася про їхнє рішення. «Невдячні! Я вам дім дала, а ви тікаєте!» — кричала вона, але Сергій уперше проявив твердість і відстояв їхній вибір. Вони зняли крихітну однокімнатку на Троєщині, де ледь вміщалися ліжко й маленький стіл. Грошей катастрофічно бракувало: Сергій працював інженером у будівельній фірмі, але його зарплати вистачало лише на оренду та комуналку. Марія взялася за дві роботи — вдень у лікарні на Подолі, а ввечері їздила по домівках, ставлячи уколи й крапельниці приватним пацієнтам. Її день починався о п’ятій ранку і закінчувався далеко за північ. Руки тріскалися від антисептиків, під очима залягли темні кола, але вона не скаржилася. Мрія про власну квартиру гріла її душу, як вогник у холодну ніч.