На Новий рік до Марії та Сергія завітала її шкільна подруга Ірина. Вони сиділи на старенькому дивані, купленому за безцінь на OLX, із келихами недорогого ігристого з «Сільпо». Ірина, завжди чуйна, помітила, як Марія крадькома витерла сльозу, що скотилася по щоці. «Маріє, що сталося?» — стривожено спитала вона, відставивши келих. «Та просто втомилася», — відмахнулася Марія, але Ірина не повірила. «Розказуй усе», — наполягла вона, затягнувши подругу на кухню, де Сергій не міг їх почути.
Там, серед запахів щойно звареної кави й сушених трав, Марія вилила душу. «Іро, я на межі. Кожну гривню відкладаю на перший внесок по іпотеці, а ціни ростуть швидше, ніж ми встигаємо зібрати. Свекруха постійно дорікає, що ми живемо окремо через мої «забаганки». А ще на роботі шепочуться про скорочення — боюся, що й мене зачепить». Ірина, яка працювала рієлторкою в агентстві на Печерську, задумалася. «Слухай, є програма для медиків від держави. Ти можеш отримати субсидію на житло. Завтра заїдемо до мене в офіс, я тобі все поясню». Ці слова стали для Марії промінчиком надії в темряві.
Наступні два роки вона жила, ніби в нескінченному марафоні. Дві роботи висмоктували всі сили: вдень у лікарні, де гуділи апарати й пахло ліками, а ввечері — по квартирах, із сумкою, повною шприців і ампул. Нова сукня чи вечеря в кафе стали недосяжною розкішшю. Сергій іноді не витримував такого режиму. «Маріє, може, хоч раз у кіно сходимо? Що це за життя, як у монастирі?» — бурчав він, коли вони вечеряли гречкою з сосисками. «Серьожа, ти ж знаєш, — терпляче відповідала вона, кресллячи цифри в зошиті, — дві тисячі гривень — це половина того, що нам треба на місяць для внеску». Він зітхав, але сперечатися не наважувався.
Тетяна Василівна, дізнавшись про їхні плани купити квартиру, лише пирхнула. «І де ви ті гроші візьмете? Мабуть, батьки допоможуть?» — у її голосі бринів сарказм. «Ні, Тетяно Василівно, — твердо відказала Марія. — Мої батьки самі ледве кінці з кінцями зводять, відколи тата скоротили з заводу. Ми самі». «Ох, Марійко, твої амбіції більші за твої можливості», — похитала головою свекруха. «Знайшла б краще спокійну роботу, сиділа б у теплі, а не гасала по домах із тими уколами». Марія в глибині душі відчувала, що Тетяна Василівна просто боїться втратити контроль над сином. Власна квартира означала б його остаточну незалежність, і це лякало її більше, ніж вона готова була визнати.
Та диво сталося через три роки після розмови з Іриною. Марія отримала схвалення від банку на іпотеку завдяки субсидії для медиків. Квартиру знайшли швидко — невелику однокімнатку в новобудові на Позняках, із видом на озеро й гудінням трамваїв удалині. У день, коли їм вручили ключі, Марія не стримала сліз радості. У квартирі ще пахло цементом, стіни були голі, а підлога холодна, але для неї це був палац — їхній власний куточок світу. Тетяна Василівна на новосілля не прийшла, пославшись на головний біль, зате Ірина принесла пляшку шампанського й маленький горщик із фікусом. «Щоб ріс разом із вашим щастям», — сказала вона, обіймаючи подругу.
Марія з Сергієм потроху обживалися: взяли в кредит диван і стіл, Марія сама пошила штори з тканини, купленої на Петрівці, і зв’язала плед для затишку. У вихідні вони разом клеїли шпалери, сміялися, коли клей потрапляв на обличчя, і мріяли про майбутнє. Здавалося, життя нарешті повернуло до них світлу сторону. Але хмари вже збиралися на обрії — у родині Сергія назрівала нова буря, яка мала перевернути їхній спокій із ніг на голову.