Дома розмова вийшла важкою, ніби камінь на душу ліг. Марія ходила маленькою кімнатою на Позняках, міряючи її кроками, і переказувала Сергієві слова його матері. «Так і знала, що до цього дійде, — гірко мовила вона, зупинившись біля вікна, де за склом гудів вечірній Київ. — Твоя мама вважає нас егоїстами, бо не хочемо ділитися квартирою».
Сергій нерішуче почав: «Мамі просто шкода Олени, вона хвилюється». — «А за нас хтось хвилюється?» — вибухнула Марія, різко обернувшись. «Я надриваюся на двох роботах, щоб гасити іпотеку! Руки вже болять від уколів і крапельниць. Ми чотири роки сиділи на картоплі й макаронах, щоб зібрати на перший внесок. А Олена що? Кинула універ, бо їй нудно стало. Чоловіків міняє, як шкарпетки, працювати не хоче — то голова болить, то тиск скаче. І тепер ми маємо віддати їй те, що самі заробили?»
Сергій мовчав, опустивши очі в підлогу. Ця тиша лякала Марію більше, ніж будь-які слова. «Серьожа, скажи хоч щось», — тихо попросила вона, стримуючи тремтіння в голосі. «Не знаю, що сказати, — зізнався він, зітхаючи. — Олена ж моя сестра. Мама каже, у неї зараз скрутний час. Може, пустимо їх на місяць-два? Вона роботу знайде, квартиру зніме».
Марія глянула на нього так, ніби побачила вперше. «Місяць-два? Ти серйозно, Сергію? Твоя сестра й пальцем не поворушить, щоб щось змінити. Вона сидітиме в нас на шиї роками, і ми це знаємо». — «Не говори так про Олену!» — обірвав він її. — «А як мені говорити? — підвищила голос Марія. — Їй тридцять, а вона не може себе й сина забезпечити. Шукає легкого життя то з одним, то з іншим. А тепер хоче на нашу голову сісти».
«Ти зла, — раптом сказав Сергій, і його слова різонули, як ніж. — Егоїстка. Думаєш лише про себе». Ця фраза, схожа на звинувачення свекрухи, боляче вдарила Марію. Вона залізла на диван із ногами, обхопила коліна руками й тихо мовила: «Отже, ти так про мене думаєш. Знаєш, Серьожа, я не для того гарувала ночами, щоб твоя сестра жила в моїй квартирі. Ні на місяць, ні на два — ніколи. Це мій дім. Я за нього плачу». — «Наш дім», — поправив Сергій. — «Правда? А в документах ти навіть не співпозичальник, — нагадала вона. — Бо твоя кредитна історія зіпсована через ті твої телефони в розстрочку. Банк тебе не взяв». Сергій спалахнув: «То ти мені тепер дорікати будеш?» — «Не дорікаю. Просто нагадую: це моя відповідальність. І я не хочу, щоб тут жила Олена. Крапка».
Сергій схопив куртку й грюкнув дверима, вискочивши з квартири. Марія лишилася сидіти на дивані, вдивляючись у темряву за вікном. На душі було порожньо й тяжко. Вона дістала телефон і набрала Ірину. «Я до тебе не пізно?» — спитала, коли подруга відповіла. «Для тебе завжди вчасно. Що сталося?» — «Усе погано, Іро. Здається, мій шлюб тріщить по швах». Через пів години Марія вже сиділа на кухні в Ірини, гріючи руки об чашку з ромашковим чаєм. Подруга слухала мовчки, лише іноді киваючи, поки Марія розповідала про конфлікт зі свекрухою й сварку з чоловіком.
«А де Сергій зараз?» — спитала Ірина, коли Марія замовкла. «Мабуть, у мами. Куди ж іще?» — гірко всміхнулася Марія. «Іноді мені здається, що нам із ним не варто було одружуватися. Він так і не виріс, усе озирається на маму». — «Не поспішай, — порадила Ірина, наливаючи ще чаю. — Дай йому час охолонути. Може, сам зрозуміє, що неправий». Але Сергій не повернувся ні наступного дня, ні через два. Марія дзвонила — він скидав. Нарешті на третій день приїхав за речами. «Поживу поки в мами», — сухо кинув він, складаючи светри в спортивну сумку.