Сніг падав важкими густими пластівцями, наче небо вирішило засипати землю білою ковдрою, сховавши від світу всі її рани й таємниці. На старій занедбаній зупинці біля околиць Славутича стояла сімнадцятирічна Олена Кравець. Її тонка осіння куртка, давно непридатна для такої зими, була щільно застебнута, оберігаючи не лише її саму, а й крихітний згорток у руках — двомісячну доньку Соломію.
Мороз щипав за щоки, температура давно впала нижче нуля. Останній автобус на сьогодні так і не прийшов, лишивши Олену без жодної надії на прихисток. «Тихо, Соломійко, тихо, моя квіточко», — шепотіла вона, намагаючись заспокоїти дитину, що починала хникати. Її голос тремтів від холоду й страху, а сльози, що текли по обличчю, замерзали на вітрі. Лише три години тому вона стояла на порозі батьківської хати в сусідньому селі, дивлячись, як батько з люттю кидає її сумку в сніговий замет.
«У нашій хаті не буде такої ганьби!» — гримів його голос, холодніший за лютий мороз. Поруч стояла мама, її очі блищали від сліз, але вона не ступила й кроку, щоб захистити доньку чи маленьку онуку. Олена місяцями ховала вагітність. Її родина славилася в селі побожністю та бездоганною репутацією в церкві, де честь і вигляд перед людьми цінувалися понад усе — навіть понад власну кров.
Коли таємниця розкрилася, батьки поставили ультиматум: віддати Соломію чужим людям або забиратися геть. Олена обрала доньку. Але тепер, коли сніг ставав дедалі глибшим, а ніч — чорнішою, цей вибір здавався їй непосильною ношею. Подруга Софія не могла прихистити через тісноту вдома, а батько Соломії, студент із Чернігова, давно заблокував її номер, щойно почув про дитину. Він не збирався рятувати їх.
Олена йшла пішки, її старі кросівки, непридатні для зими, провалювалися в сніг. Кожен крок був як молитва — до неба, до долі, до кого завгодно, хто міг би їх урятувати. Плач Соломії затих до слабкого схлипування, і це лякало Олену більше, ніж крики. «Не засинай, моя маленька, тримайся, благаю!» — шепотіла вона, легенько струшуючи дитину.
Раптом вдалині блиснули фари, наче дві зірки пробилися крізь снігову пітьму. Старий синій «УАЗ», пошарпаний роками, пригальмував поруч. Вікно водія зі скрипом опустилося, і Олена побачила літню жінку з сивими пасмами, що вибивалися з-під в’язаної шапки, та в різних рукавицях на загрубілих руках. «Ну й халепа в тебе, бачу!» — гукнула вона, її голос із сільським акцентом прорізав завивання вітру.
Олена завагалася, міцніше притискаючи Соломію до грудей. Машина виглядала древньою, з облупленою фарбою та кузовом, заваленим речами під брезентом. Жінка за кермом не здавалася безпечною. «Я не кусаюся, мала!» — крикнула вона знову. «А от ця завірюха — ще й як! Мороз крепшає щогодини!» Соломія тихо скимлила, ніби погоджуючись.
«Я Ганна Білан!» — додала жінка, її тон пом’якшав при звуці дитячого плачу. «Ця крихітка не витримає довго на такому холоді!» Олена знала, що вибору немає. Ноги тремтіли, коли вона пробиралася крізь сніг до дверей.
Відчинивши їх, вона відчула теплий подих обігрівача й одразу помітила дивний інтер’єр. На панелі стояли маленькі фігурки — вирізані з дерева пташки, скляні намистини на мотузках, а позаду громадилися старі книги, папери та… Олена кліпнула, не вірячи своїм очам — опудало ворони на коробці. «Сідай уже, чи що?» — буркнула Ганна. «Не грітиму всю дорогу!» Олена залізла всередину, тримаючи Соломію.
У салоні пахло сосною, тютюном і вологою землею. «Куди прямуєш?» — спитала Ганна, вмикаючи передачу. «Я… не знаю», — голос Олени зірвався. Ганна пильно глянула на неї — її очі, блідо-сірі, мов зимове небо, блиснули за скельцями окулярів. «То вдома вже немає?» Олена похитала головою, сльози знову навернулися. «Більше немає». Ганна кивнула, ніби щось для себе вирішила, і повернулася до дороги.