Склоочисники марно боролися зі снігом, а пікап повільно пробивався крізь заметіль. «У мене хатинка за двадцять кілометрів звідси, в лісі. Нічого особливого, але тепло. Пересидите там завірюху», — сказала Ганна. Олена мала б злякатися — усі застереження про чужинців гуділи в голові. Але коли пальчики Соломії стиснули її великий палець, шукаючи тепла, який у неї був вибір?
«Дякую», — ледь чутно видихнула Олена, вмощуючись на потерте сидіння пікапа. Її тихий голос майже розчинився в гуркоті двигуна, що вперто боровся з морозом і заметіллю. Ганна лише хмикнула, не відриваючи погляду від дороги. «Не поспішай дякувати, дівко. Ще не бачила, куди я тебе везу!» — її слова пролунали грубувато, але з теплою ноткою іронії, що трохи розвіяла напругу в салоні.
Дорога тяглася в напруженій тиші, яку порушувало лише бурмотіння Ганни — то собі під ніс, то пікапу, коли той скрипів чи кашляв. Фари пробивали снігову пелену, висвітлюючи лише клаптик шляху попереду, а за вікнами світ розчинявся в білій порожнечі — примарні обриси дерев і пагорбів зливалися в одне. Вони звернули з траси на вузьку стежку, що звивалася через густий ліс. Сосни гнулися під снігом, а вітер гудів, наче попереджав про невидиму небезпеку.
Олена притиснула Соломію до грудей міцніше, відчуваючи, як страх холодними пальцями стискає серце. «Ти… ти ж не завдаси нам шкоди?» — нарешті видавила вона, її голос дрижав від холоду й тривоги. Ганна розреготалася так, що пікап здригнувся. «Дитинко, якби я хотіла вам лиха, лишила б вас на тій зупинці. Зима б усе зробила за мене!» Вона зиркнула на Соломію, що тихо сопіла в маминих обіймах. «Та й дітей я не ображаю. Ніколи не ображала й не буду», — додала вона, і в її голосі промайнула тінь спогаду, глибокого й важкого.
Ці слова заспокоїли Олену, хоч і не повністю. Щирість у різкому тоні Ганни відчувалася справжньою, такою, що не потребує прикрас. Хатинка виринула зненацька, ніби ліс сам розступився, щоб її відкрити. Її вікна лили м’яке золотаве світло, що пробивалося крізь снігову завісу, мов маяк у темряві. Зовні вона була простою — низький зруб із похилим дахом, щоб сніг не чіплявся, і кам’яний димар, з якого вился тонкий димок, пахнучий смолою.
«Ласкаво прошу до мого гнізда!» — оголосила Ганна, припаркувавши пікап біля ганку. Дорога від машини до дверей стала випробуванням — сніг сягав колін. Ганна йшла попереду, розчищаючи шлях, а Олена тяглася слідом, оберігаючи Соломію від мокрих пластівців. Нарешті вони ступили на поріг, і Ганна штовхнула двері, впускаючи їх у тепло.
Олена зайшла й завмерла від подиву. Ззовні хатинка здавалася тісною, але всередині розкривала простір, наповнений життям і дивами. Стіни були захаращені речами — полиці гнулися від книжок українською, польською й навіть російською, на мотузках висіли пучки сухих трав, що пахли липнем, а на великому столі лежали камені, старовинні лупи й акуратно розкладені кісточки, схожі на рештки лісових звірів. На стінах висіли малюнки — грубі, майже дитячі зображення птахів і сосен, але з такою глибиною, що очі самі зупинялися на них.
«Закрий рота, мала, бо вітер задує!» — пожартувала Ганна, вішаючи свою стару куртку на гачок. У центрі хати гуділа велика піч, випромінюючи тепло, що огорнуло Олену, проникаючи крізь її мокрий одяг. Ганна підкинула дров, і вогонь затріщав веселіше. «Сідай сюди», — наказала вона, вказуючи на потерте крісло біля печі, оббите вицвілою тканиною з вишитим півником.
Олена слухняно сіла, обережно розгортаючи Соломію з ковдри. Щічки дівчинки горіли від холоду, з носика текли прозорі краплі, але вона вже не плакала, лише тихо сопіла. Ганна, не чекаючи слів, зникла в кутку, де була кухня, і повернулася з пляшечкою теплої суміші. «Як ти…» — почала Олена, здивовано глянувши на пляшечку. «Догадалася, що треба», — знизала плечима Ганна. «Давно то було, але дещо не забувається».
Поки Олена годувала Соломію, дівчинка жадібно смоктала суміш, а тепло печі повільно розтоплювало холод у Олениних кістках. Ганна знову щезла, а повернулася з дерев’яним ящиком, застеленим м’якими вовняними ковдрами. «Тимчасова колиска», — пояснила вона, ставлячи його біля печі. «Малі краще сплять, коли відчувають стінки. Так безпечніше».