Олена швидко зрозуміла, що життя з Ганною має свої закони. «Я тут не пансіон тримаю», — заявила Ганна другого ранку, простягаючи Олені віник із березових гілок. — «Усі працюють». Але попри грубість, Ганна виявилася терплячою учителькою. Вона показала, як підтримувати вогонь у печі, пояснюючи тонкощі. «Сосна спалахує швидко, добре для розпалу. Береза горить повільно, дає рівне тепло. Треба чергувати», — говорила вона, ніби передавала секрет виживання.
Коли Олена не займалася Соломією, вона допомагала по хаті. З’ясувалося, що хаотичні колекції Ганни мали мету: камені були зразками з українських лісів і гір, трави — лікувальними, а кістки — рештками місцевих звірів, які вона досліджувала. «Ти вчена?» — спитала Олена третього дня, коли вони чистили картоплю з льоху. «Була колись», — відповіла Ганна, вправно ріжучи овоч. — «Залежить, у кого питати. Викладала екологію в Київському університеті, двадцять років. Пішла, щоб працювати на себе».
«Які дослідження?» — зацікавилася Олена. «Як природа міняється. Цикли рослин, звички тварин. Записую це три десятки літ», — Ганна кивнула на стіл із паперами. — «Те, що колись тривало віки, тепер стається за роки. Тоді мене не слухали. А тепер слухають, та вже пізно». Вона простягла ще одну картоплину. «Ріж тонше, так краще сушиться».
Четвертого дня задзвонив старий телефон із антеною — звук різкий, як гудок у тиші. Ганна відповіла коротко: «Так. Ні. Ми в порядку, Миколо. Не їдь поки». «Микола іноді привозить харчі», — пояснила вона, поклавши слухавку. — «Добрий чоловік. Один із небагатьох, кого я терплю».










Олена спробувала додзвонитися до Софії, але зв’язок постійно рвався. Вона дізналася, що батьки розпустили плітки, ніби вона поїхала в інтернат — їхній спосіб стерти її з життя села. П’ятого вечора в Соломії піднявся жар. Олена заметушилася від паніки, але Ганна залишалася спокійною. «У малих таке буває. Так організм б’ється з хворобою. Не критично», — сказала вона, готуючи теплу ванну з м’ятою. — «Це відкриває дихання». До ранку жар спав, і Олена здивовано глянула на Ганну. «Природні ліки діють, якщо знати, як їх готувати», — знизала плечима та. — «Люди жили без аптек тисячі років».
З часом Олена помітила дивні звички Ганни. Та розмовляла з травами, поливаючи їх, називаючи кожну латинською, а іноді вела цілі монологи. Вона давала імена тваринам за вікном — лисицю кликала Платоном, а ворону — Сократом. Її слова часто звучали як загадки. Коли Олена зізналася, що почувається в пастці долі, Ганна відповіла: «Свобода — це не відсутність кайданів. Це сила їх переступити». І повернулася до записів у товстому зошиті.
Іноді вночі Олена чула, як Ганна ходить по хаті, тихо бурмочучи — то сама до себе, то, можливо, до когось невидимого. Однієї ночі, прокинувшись від скрипу дощок, вона застала її біля вікна о третій годині. Ганна стояла, вдивляючись у небо, де північне сяйво — рідкісний гість у цих краях — малювало зелені й фіолетові хвилі. «Світло шепоче стародавнім», — промовила вона, не обертаючись. — «Розказує їм казки про зорі. Ми просто розучилися слухати». Її голос був м’який, майже загіпнотизований, і Олена не знайшла слів для відповіді.
Попри ці дивацтва — чи, може, завдяки їм — Олена почала почуватися спокійніше поруч із Ганною. Жінка була незвичною, але кмітливою, вправною і, в своїй колючій манері, доброю. Соломія явно розквітала під їхньою опікою. Вдалині від стресу приховування та гніту батьківського дому Олена ставала вільнішою мамою. Дівчинка округлялася, рухалася жвавіше і навіть, як сказала Ганна, «усміхалася по-справжньому». «Це не гази», — наполягала Ганна, коли Олена пожартувала про це. — «Вона тебе впізнає. Свою людину».
На десятий день завірюха вщухла. Сонце пробилося крізь шибки, заливаючи хату світлом, від якого пил гудів у променях, а сніг надворі сяяв, наче кришталь. «Микола зможе дістатися завтра», — оголосила Ганна, налаштувавши старе радіо, що тріщало. — «Привезе харчі й новини». У повітрі зависло питання: що тепер із Оленою? Буря минула, але домівки в неї не лишилося.
Того вечора, коли Соломія заснула в колисці, яку Ганна підправила, додавши низенькі бортики з соснових дощок, Олена зважилася спитати про зошити — товсті, у шкіряних обкладинках, що займали цілу полицю, із датами за десятки років. «Це твої дослідження?» — поцікавилася вона. Ганна, плетучи щось із різнокольорової пряжі, кивнула. «Частково. Спостереження, думки, цифри. Записую погоду, ріст трав, звірів із вісімдесят третього».