Ось до чого дійшло! Ще недавно він гордо крокував коридорами офісу, де підлеглі мало не на руках його носили, а тепер – геть нікчема, гірший за найпростішу прибиральницю, справжнісінький обірванець, що тхне вулицею. Так сумно розмірковував про себе 45-річний чоловік, затягнутий у пом’яті штани, які висіли на ньому, мов мішок, і старий піджак із відірваним рукавом. Він тягнув за собою величезну брезентову торбу, в якій дзвеніли скляні пляшки. Вигляд у цього бідолахи був ще той – справжня екзотика!
Доповнювали образ довге скуйовджене волосся, перемазане зеленкою, густа борода, що стирчала в усі боки, і величезні окуляри з товстими лінзами, явно підібрані десь на смітнику. Мабуть, він знайшов їх, щоб краще роздивлятися серед куп непотребу щось цінне. Але цього разу в Леоніда Івановича, здається, була конкретна мета. Чоловік зупинився біля парковки поблизу модного бізнес-центру і почав пильно розглядати припарковані там дорогі автівки – «Мерседеси», «БМВ», що належали заможним людям. Такі, мабуть, не пожаліють для безхатька кількох гривень на хлібину.
Та багачі в строгих костюмах сновигали туди-сюди, а Леонід усе стояв, не наважуючись підійти. Може, його гнітили спогади? Ще недавно він сам був одним із тих, хто ганяв на таких машинах і пив каву за сто гривень за чашку. Але доля круто розвернула його життя, і тепер замість білосніжної сорочки – брудна ганчірка з чужого плеча. Цілу годину він простояв на тій парковці, аж поки з будівлі не вибігла струнка дівчина в легкій, але стильній сукні – явно не з дорогих бутиків. Вона прямувала до скромного «Рено», і тут безхатько ожив, рішуче рушивши до неї.
Смішно, але факт: мимо пройшло стільки явно багатших людей, а він обрав саме її. Єлизавета вже відчинила дверцята машини, коли перед нею, мов із-під землі, виріс цей колоритний тип. Театрально вклонившись, він прохрипів:
– Дівчино, подайте бідному сліпуватому бродязі на шматок хліба, бажано з маслом. Від учорашнього ранку й крихти в роті не було!
Леонід чекав, що вона або проігнорує, або пошле куди подалі. Але Ліза пильно глянула на нього, витягла з пакета гарячу піцу, яку сама планувала з’їсти, і мовила:
– Якщо голодні, хліб у мене завжди знайдеться. А от грошей не даю – все одно піде не на добро. Хоча ви не схожі на тих, хто пропиває все до копійки. До речі, маю до вас пропозицію.
– Яку ж? – здивовано буркнув Леонід, жадібно хрумаючи піцу, сидячи на бордюрі.
Леонід сидів на бордюрі, наминаючи піцу, і з подивом поглядав на дівчину. Така щедрість від незнайомки – це ж не щодня трапляється! А Єлизавета, не втрачаючи часу, продовжила:
– Я недавно відкрила притулок для бездомних тварин за містом, у бік Броварів. Там потрібна людина – відповідальна, з душею. Багато не заплачу, але тепле місце й смачна їжа будуть завжди. Я обожнюю тварин, вважаю, що ми за них у відповіді. Але їх на вулицях – море! От сьогодні вранці підібрала кошеня – хтось із балкона на Борщагівці його викинув, із третього поверху. Добре, що живе лишилося, тільки налякане дуже. Шкода, що від нареченого це все приховую. Він їх терпіти не може – ще малим на нього пес гавкнув, коли той у селі за черешнями поліз. От і досі образа.