Леонід аж рот роззявив, ледь шматком не вдавився. Такої пропозиції він точно не чекав! Дівчина сумно зітхнула, а потім додала:
– Хоча, мабуть, ви відмовитесь. Ви ж, бродяги, любите волю, вас на прив’язі не втримаєш. Розказуєте гарні байки про минуле життя, про тепло й затишок, а щойно отримаєте – знову на вулицю тікаєте.
– Та ні, я не з таких! – жваво відгукнувся Леонід, доїдаючи останній шматок. – З радістю погоджусь, показуйте, де той ваш притулок!
Через хвилину вони вже їхали трасою в бік промзони за Броварами. Машина гуділа, а Ліза розповідала про своїх підопічних – про собаку з поламаною лапою, врятовану з-під трамвая, і про кота, якого знайшли в коробці біля метро. Леонід слухав уважно, кивав, але в голові крутилися зовсім інші думки. Працювати в притулку? Та ні, це не для нього. Він уже складав свій план – і то був сюрприз, причому приємний. Ще на парковці він відлучався до вбиральні, звідки зробив один дзвінок. Коротка розмова, кілька філософських слів про життя й цінності – і все було готове.
Дивно, але Єлизаветі не гидко було везти в своїй машині цього обірванця. Хоча, якби вона придивилася, то помітила б, що від нього не тхне, як від типового безхатька. Та й вус, що трохи відстав від щоки, мав би її насторожити. Але дівчина була занадто захоплена дорогою й мріями про те, як розширить притулок – може, навіть грант від якогось фонду виб’є. Вона й гадки не мала, що поруч сидить не просто бродяга, а її майбутній свекор!
А Леонід – о, він був далекий від безхатьків, як Київ від Карпат. Чоловік мав статки, якими міг би викупити весь той бізнес-центр на Хрещатику. То чому ж він грав цю роль? Відповідь ховалася десь глибоко в його душі, і навіть сам він її до кінця не розумів.
Усе почалося напередодні ввечері. Леонід щойно повернувся з відрядження – літак із Харкова приземлився в Борисполі, де його чекав водій на чорному «Лексусі». Він уклав вигідну угоду з тамтешніми партнерами, тож настрій був на висоті. Удома, у своєму маєтку під Конча-Заспою, чоловік уже мріяв про гарячу ванну з морською сіллю, яку завжди готувала його хатня помічниця Марія. Але не встиг він розслабитися, як двері грюкнули – це увірвався його син Данило з величезним пакетом у руках. Вигляд у хлопця був похмурий, наче хмара перед грозою.
– Тату, я думаю, Ліза мені зраджує! І ще утримує коханця! – випалив він із порога.
Леонід аж сів на диван, забувши про ванну.
– Ти що, синку, з глузду з’їхав? Звідки такі думки? Ліза – порядна дівчина, скромна, не схожа на тих, хто обманює.
Данило кинув пакет на підлогу й почав ходити по кімнаті, нервово жестикулюючи.
– Я випадково побачив повідомлення в її телефоні – якийсь великий переказ, тисячі гривень! А ще вона постійно щось приховує. Каже, що з подругами на каві, а сама десь пропадає.
– І це все твої докази? – усміхнувся Леонід. – Даниле, не сміши. Вона ж працює, як і ти, має право на свої справи й гроші. А що вдома рідко буває – так ти ж сам не кращий, вічно в роз’їздах.
– Ні, тату, тут щось нечисто! – наполягав син. – Вона щось ховає, і ти мусиш мені допомогти її вивести на чисту воду до весілля!
Тут Данило виклав свій «геніальний» план. Він домовився з другом із театрального гуртка в КПІ, щоб той позичив реквізит – стару одежу, перуку, вуса. Батько мав перевдягтися в безхатька й піти «на розвідку». Мовляв, Ліза його пожаліє, розговориться й усе викладе.
– Ти жартуєш? – ледь не поперхнувся Леонід. – Мені ж не двадцять, щоб у таке бавитися! Та й вона мене впізнає!
– Та ні, ти ідеальний! – переконував Данило. – Лізу ти бачив лише разів із два, та й то мельком. А ти вмієш так розказувати, що будь-хто повірить. Наймати когось чужого – то зайві плітки, а нам це ні до чого.