Коли Анастасія прийшла до тями після зсуву, вона не пам’ятала ні себе, ні свого життя. Гліб, побачивши її безпорадність, збрехав: «Ти моя дружина, Настю. Ми прості бездомні, живемо, як можемо». Вона повірила – щось у його голосі будило в ній забуте тепло. Але правда виринала поступово. Лесик, наприклад, дивував її – звідки в бідняків породиста собака? Гліб викручувався, мовляв, приблудився пес, кинутий господарями. Та коли Анастасія захворіла – застуда переросла в запалення легень, – він зрозумів, що довго так не протягне. Побіг до аптеки в Броварах за ліками, залишивши її в курені, а Лесик тим часом утік шукати допомогу.
Тепер, коли родина знайшла Анастасію, Гліб стояв осторонь, чекаючи осуду. Леонід із Данилом уже хотіли накинутися на нього за брехню, але бабуся зупинила їх слабким голосом:
– Не чіпайте його. Він мене врятував. І… я чекала його 47 років. Може, я б і сама збрехала заради любові.
Ліза штовхнула Данила в бік і шепнула:
– Бачиш? Моя брехня теж була заради любові – до тварин і до тебе, дурнику. А тепер бери бабусю, веземо її до лікарні!
Данило кивнув, хоч і почувався винним. Леонід же повернувся до Лізки:
– Ну що, пропозиція працювати в притулку ще дійсна?
– Аякже! – засміялася вона. – Але спершу приберіть той вус із землі, бо Лесик його з’їсть!
Усі розсміялися, навіть Гліб, хоч і сором’язливо. А через кілька місяців у маєтку під Конча-Заспою гуділо подвійне весілля – Лізи з Данилом і Анастасії з Глібом. Любов, як виявилося, усе перемагає.
Після всіх пригод минув час, і осіннє сонце гріло землю під Конча-Заспою, де в маєтку Леоніда Івановича гуділо справжнє свято. Два весілля одразу – Лізи з Данилом і Анастасії Іванівни з Глібом – зібрали рідних і друзів під одним дахом. Столи ломилися від страв: борщ із пампушками, вареники з вишнями, домашня ковбаса й наливки – усе, як годиться на українське гуляння. Лесик, уже чистенький і доглянутий, гасав між гостями, випрошуючи шматочки м’яса, а його рожевий хвіст весело гойдався, мов прапорець.
Ліза з Данилом стояли, обійнявшись, сміялися, згадуючи, як усе почалося. Данило шепнув:
– Я ж казав, що ти щось ховаєш. Але хто б подумав, що це коти й собаки!
– А ти свій детективний хист у спадок від батька взяв, – жартома відпарирувала Ліза. – Тільки наступного разу без таких маскарадів, добре?
Поруч Анастасія Іванівна тримала Гліба за руку. Він вилікувався від давньої хвороби – київські лікарі зробили диво, а любов Насті додала йому сил. Вона тихо сказала:
– Ти ж міг усе розповісти одразу. А я б і так залишилася з тобою.
Гліб усміхнувся:
– Боявся, що не повіриш. Та й якби ти згадала своє минуле, чи захотіла б такого, як я?
Леонід Іванович спостерігав за всіма з веранди, тримаючи келих із вишнівкою. Він досі не міг повірити, як один день перевернув життя всієї родини. Мати жива, син одружений, притулок Лізки процвітає – і все завдяки Лесику, який став справжнім героєм. Але в душі Леоніда ворушилося щось нове. Усе життя він гнався за грошима, будував імперію, а тепер зрозумів, що самотність – не найкращий супутник. Може, пора й собі знайти любов?
Тут до нього підбігла Ліза:
– Леонід Іванович, ви ж обіцяли допомагати в притулку! Завтра їдемо забирати нового пса – його на трасі під Борисполем знайшли.
– Як скажеш, начальнице, – розсміявся він. – Але спершу потанцюю на весіллі – ноги ще пам’ятають, як у молодості гопака ганяти!
Свято тривало до ночі. Музика гримала, гості гуділи, а Лесик, втомившись, завалився спати під столом. Та це був лише початок. Через рік притулок розрісся – Ліза вибивала гранти, Данило возив будматеріали, а Леонід навіть завів собі подругу – волонтерку Оксану, яка любила тварин не менше за Лізу. Їх познайомив Лесик, коли одного дня притягнув її за поділ сукні до маєтку. Так і закрутилося нове щастя – несподіване, але таке справжнє. А Лесик? Він пишався собою, адже став не просто собакою, а справжнім купідоном для всієї родини.