Василь Іванович сидів на просторій веранді свого будинку в передмісті Києва, розвалившись на дерев’яній лаві, яку сам колись змайстрував із дубових дощок. У руках тримав горнятко міцного чаю з липою, а поряд стояла тарілка з домашніми пампушками, щедро посипаними цукровою пудрою. Цей ритуал він проніс через усе життя — ще з дитинства, коли бабуся частувала його трав’яним чаєм після довгих прогулянок полями. Аромат напою та хруст пампушок повертали його в ті безтурботні дні, коли світ здавався простим і зрозумілим.
Василь Іванович сидів на просторій веранді свого будинку в передмісті Києва, розвалившись на дерев’яній лаві, яку сам колись змайстрував із дубових дощок. У руках тримав горнятко міцного чаю з липою, а поряд стояла тарілка з домашніми пампушками, щедро посипаними цукровою пудрою.
Цей ритуал він проніс через усе життя — ще з дитинства, коли бабуся частувала його трав’яним чаєм після довгих прогулянок полями. Аромат напою та хруст пампушок повертали його в ті безтурботні дні, коли світ здавався простим і зрозумілим.
Дитинство Василя минуло в невеличкому селі на Черкащині. Батько, тесля за виучкою, майстрував усе — від дитячих колисок до міцних домовин, які замовляли сусіди. Мати щодня ходила дояркою на ферму, де тримали худобу місцевого агрокомбінату. Жили скромно, але їжа завжди була своя: картопля з городу, молоко від корови, яйця від курей.
На одяг грошей бракувало, тож малий Василь бігав до сільської школи в старому батьковому кожусі, підперезаному мотузкою, та латаних штанях із грубого полотна. Добре, що в ті часи однокласники не зважали на вигляд — більше цінували, чи вмієш читати або розв’язати задачу.
Тепер, сидячи на веранді, старий не раз дякував долі за те, що обрав правильний шлях. Після школи він вступив до університету в Харкові й став геологом — гордістю родини. Починав із самих низів: брав участь у експедиціях на Полісся, шукав поклади торфу й глини.
Згодом доля закинула його на Закарпаття, де він ризикнув усім і взявся за розвідку рідкісних мінералів. Робота була виснажливою: цілими днями Василь стояв у крижаних потоках, промиваючи породу, з мозолями на руках і промоклими чоботами. Але саме ці труднощі заклали фундамент його майбутнього.
У буремні 90-ті, коли країна розпадалася, а люди втрачали заощадження, Василь зумів піднятися. Поки одні продавали останнє за копійки, він вкладав кошти в свій маленький бізнес із видобутку. Оформивши все законно, чоловік почав розширювати справу, купуючи обладнання й наймаючи людей. Йому вдалося встояти там, де інші падали, завдяки холодному розуму й вірі в себе.
Одружився Василь ще студентом — із скромною дівчиною Наталею, яка згодом стала вчителькою початкових класів у київській школі. Вона чекала його з далеких поїздок, не нарікаючи, хоч бачила чоловіка лише кілька днів на місяць.
Дітей у подружжя не було — чи то здоров’я підвело, чи то доля так склалася. Зрештою вони взяли хлопчика з дитбудинку в Борисполі. Маленький Сашко був тихим і привітним, хоч і слабким здоров’ям. Василь із Наталею возили його на відпочинок до Трускавця, до санаторіїв із цілющими водами, і з часом хлопець окріп, ставши дужим юнаком.
Бізнес Василя Івановича з кожним роком лише міцнів. У ділових колах його жартома називали «королем Закарпаття» — за вміння вичавити прибуток із кам’янистої землі та бурхливих річок. Сам він таких гучних титулів уникав, бо добре пам’ятав, як колись, ще молодим, стояв по пояс у крижаній воді, промиваючи породу під дощем. Скромність у нього була в крові — він не вважав себе кращим за тих, із ким починав, просто доля дала йому шанс, а іншим — ні.