Сашко, здається, не помічав жодних її вад. Він був засліплений закоханістю: витрачав шалені суми на подарунки — квіти з доставкою, золоті сережки з Подолу, вечері в ресторанах на Печерську. Мар’яна приймала все це як належне, а ночами в будинку лунали звуки її «подяки», від яких Василь Іванович лише кривився й натягував ковдру на голову.
Не раз він чув, як вона шепотіла Сашкові про весілля: «Давай швидше, коханий, оформимо все офіційно». У старого серце стискалося — він бачив, що ця жінка не пара його синові, але переконати Сашка було марно. Після її переїзду хлопець майже перестав розмовляти з батьком, весь час проводячи з Мар’яною.
Зрештою весілля таки відбулося. Мар’яна сяяла в розкішній сукні від якогось модного київського дизайнера, а Василь сидів за столом і думав, що за ці гроші можна було б ще рік тримати бізнес на плаву. Сашко ж не відводив від неї очей — щасливий, як ніколи. Та старий знав: це сліпе захоплення скоро мине, а реальність виявиться куди прозаїчнішою.
Так і сталося. Ставши офіційною дружиною й господинею дому, Мар’яна почала сіяти розбрат між батьком і сином. Вона скаржилася Сашкові на Василя щоразу, коли той їй перечив: то він грюкає дверима зранку, то не дає поспати, то бурчить на прислугу через її забаганки.
Сашко спочатку терпів, але зрештою почав спалахувати й кричати на батька, захищаючи дружину. Василь розумів, що син осліп від пристрасті, але достукатися до нього не міг. Любов зробила Сашка глухим до здорового глузду, і старий лише безсило стискав кулаки, відчуваючи, як усе вислизає з його рук.
Ситуація дійшла до краю одного ранку, коли Василь Іванович ще спав після безсонної ночі — суглоби знову крутило через сиру погоду. Двері його кімнати раптово розчахнулися, і влетів Сашко, червоний від гніву. Не постукавши, він кинувся до ліжка, схопив батька за плечі й почав трясти.
— Що ти собі дозволяєш?! Ти до неї чіплявся?! Як ти міг?! — кричав він, ледве стримуючи лютість.
Василь, ошелешений, підняв брови й розгублено кліпнув. Він спробував щось сказати, але передумав, відштовхнув Сашкові руки й важко сів на ліжко, тримаючись за спину.
— Навіть відповідати не буду, синку, — тихо промовив старий. — Ти ж не дурний. Невже віриш цій брехні? Я ледве по хаті ходжу, а тут раптом до твоєї дружини поліз?
Сашко тремтів від злості, але в словах батька відчувалася правда. Він стиснув кулаки й прохрипів:
— Якщо це правда…
— То що? — перебив Василь, глянувши синові в очі. — Уб’єш мене? Батька свого? Іди краще розберися з Мар’яною. Може, вона мене з кимось сплутала. Ніч була, хто знає, хто до неї в ліжко пхався.
Сашко рвонув до батька й різко вдарив його по обличчю. Василь відсахнувся, торкнувся щоки — на пальцях залишилася кров. Син завмер, дивлячись на свою руку, ніби не вірячи, що це зробив. Потім невпевнено попрямував до дверей, озираючись. Старий мовчав. Він зрозумів: Мар’яна виживає його з дому, а сил чинити опір уже немає.