«Що це за безлад у вас тут коїться?» – гримнув головний лікар, коли побачив натовп санітарок, що гудів у коридорі районної лікарні. Вони юрмилися навколо молодої жінки, яка лежала на старій дерев’яній лаві, скручуючись від болю. Вона навіть слова не могла вимовити від страждань. «Це ще що за цирк?» – не вгавав Ігор Павлович, свердлячи персонал суворим поглядом.
«Чому породілля досі не в палаті? Що вона тут валяється?» Олена – так звали цю нещасну – уже хвилин сорок лежала на тій лаві, сподіваючись, що хоч хтось із медиків зверне на неї увагу. Але акушерки, що сновигали повз неї, лише кидали байдужі погляди й поспішали далі – у них і без того вистачало клопоту. Кому цікава доля бідолашної, яку швидка підібрала просто на вулиці якогось містечка на Черкащині? Без копійки в кишені, без паспорта – хто вона така для них?
Декілька перехожих із місцевих викликали швидку, коли побачили, як Олена впала від переймів прямо на тротуарі. Але медикам, здається, було начхати. Одна з акушерок, дізнавшись, що в жінки немає ні документів, ні грошей, безцеремонно вигнала її з палати, куди ту спершу занесли. «Куди ж ви її?» – обережно спробувала заперечити молоденька медсестра, яка щойно закінчила училище в Умані.
«Їй же допомога потрібна! Дитину приймемо, а там уже розберемося». «Та в нас і так повна палата тих, хто по списках!» – відрізала Галина Василівна, акушерка з двадцятирічним стажем, не піднімаючи очей від своїх паперів.
«Якщо ми кожну безхатьківну прийматимемо, то рук не вистачить. І так гаруємо без перепочинку, по дві доби не спимо. Ти що, не знаєш, що на весь район лише два пологові будинки? А народжувати ці жінки взяли моду, як кішки – щомісяця по виводку!»
«Місць немає. Як хтось випишеться – тоді й подивимося. А поки – гайда, не базікай, роби, що сказано!» Медсестра зітхнула, але сперечатися не наважилася. Хто ж піде проти Галини Василівни? Ця жінка, загартована роками роботи й людськими бідами, бачила в породіллях лише «матеріал», і переконати її було марною справою.
Схопивши Олену за руку, акушерка витягла її в коридор, а сама за десять хвилин уже гнала до пологової зали. Там на неї чекали ще три породіллі – і це лише на найближчі години, якщо не буде ускладнень. А якщо будуть? Навантаження в цій лікарні й справді було шаленим, і десь у глибині душі їх можна було зрозуміти.
Деколи медикам доводилося стояти на ногах по дві-три зміни поспіль. Ігор Павлович намагався знайти нових працівників, але хто поїде працювати в глухий район за копійчану зарплату – п’ятнадцять тисяч гривень на місяць? Усі молоді спеціалісти тікали до Києва чи хоча б Черкас, де платили втричі більше.
А в цьому містечку мало хто міг заплатити за пологи чи догляд. Звідки в місцевих ті гривні? От і доводилося акушеркам тягнути все на собі вдень і вночі, за вислугою отримуючи хіба що цинізм і втому.
«Відведіть її в палату!» – різко наказав Ігор Павлович, оглянувши ситуацію. «Я зайду за кілька хвилин». Він уже й забув, коли востаннє сам приймав пологи.
За тридцять років роботи таке траплялося лише зрідка, коли вибору не було. Часто до лікарні привозили жінок із вулиці чи тих, хто не стояв на обліку. Акушерки фізично не встигали всіх обійти.
Та коли Ігор Павлович бачив такі випадки, завжди брався допомагати. Цей хірург із золотими руками не міг пройти повз чужу біду – серце не дозволяло. За роки в медицині він надивився всякого, але такого, як сьогодні, ще не бачив.